“Побори” на ремонт. Ми з колегами знайшли метод наочної агітації. Один кабінет, який використовують як “підмінний”, лишили без ремонту – з пофарбованими стінами, обписаними та порізаними партами, поламаними стільцями, облупленою дошкою. Коли вперше збирається колектив батьків (1 і 5 класи), класний керівник веде їх до цього класу і показує, на що дає гроші держава. А потім відкриває гарно відремонтований на гроші батьків сусідній кабінет. Далі просте голосування: куди вони хочуть привести своїх дітей?

З кабінетами простіше – метод діє. А що з коридорами, спортзалом, їдальнею? Тут потрібно всім скинутися і відремонтувати. Багатьом батькам 100 грн на шкільне оточення дитини, де вона проведе 10 років, жалко, а 1000 грн на мобілку – ні.

“Побори” на засоби навчання. Спочатку батьки дружно виють “не здамо 10 грн на альтернативні підручники/зошити тощо”. Проходить 5 років, наближається ЗНО і вони викладають 5000 за послуги репетиторів. Де логіка? Маючи досвід репетиторства, знаю, що більшість дітей при заняттях з приватним учителем мотивують просто: “я ж гроші плачу, і немалі – дивись старайся”. А у школі все просто – грошей не платимо, і не вчимося, і не вимагаємо.

“Побори” на екзамени. Екзамен – лише результат довгого процесу навчання. І виховання, яке більшість батьків перекидає на плечі вчителів: “я вам привів, ви дитиною і займайтеся”. Серед шедеврів письмового спілкування з батьками у мене зберігається такий діалог:

Кл.керівник: “Будь-ласка, придбайте дочці шкільну форму, і контролюйте її одяг”
Мама: “Зверніться до свого депутата, хай він купить форму!”

Це небідна сім’я, у якої є гроші на джинси зі стразами для неповнолітнього чада. А форму – до депутата…

До моменту екзаменту вчитель наслухається і натерпиться донесхочу. І замість хоч якось віддячити педагогу, починаються розмови про “побори”. При цьому батьки часто готові дати хабаря за оцінку, але щоб поступити по-совісті – таке рідко.

Звичайно, є малозабезпечені. Але якраз їх усі намагаються поменше смикати, щоб дитина отримала більше калорій, кращий одяг тощо. Врешті, як не складно буває зібрати кошти, але знайти ініціативну людину, яка докладе власного часу і праці – важче. Був прецедент, коли батько однієї з родин вклався на ремонт кабінету власною працею – і йому були вдячні не менше, ніж “фінансовим вкладникам”. Тому завжди приємно бачити тих, хто хоче організувати комфортний простір для своєї дитини.

Каліцтва дітей у школі – не рідкість. Падіння, бійки, штовханина – неодмінні супутники школи, навіть найкращої. Будь-який вчитель зі стажем пригадає з десяток переломів, вивихів, розтягнень, але смерть дитини – це НП не шкільного, а міського масштабу.

Під випадок вчителі, лікарі, чиновники від освіти та медицини почали оприлюднювати вражаючі факти: 80% дітей мають фізичне навантаження менше 30 хвилин на тиждень. Решту часу, як нескладно здогадатися, школярі сидять перед комп’ютером чи телевізором. Не дивно, що навіть помірні фізичні навантаження непідйомні для доброї половини учнів. Кожен класний керівник на початку року дбайливо збирає в кінці журналу медичні довідки на учнів – і там легко знайти 10-річних сердечників, чи хворих на шлунок або дітей з порушенням рухового апарату.

Чому так? У першу чергу, тиснуть соціальні фактори. Більшість батьків у Києві активно займаються зароблянням грошей. Турбота про дітей у них – забезпечити житло, харчування, одяг та подарунки. Наприклад, сучасну мобілку (у моєму класі з 24 дітей 12 років телефон, дешевший за 1000 грн, мають 2 дитини). Здоров’ям дитини займатися ніколи, максимум – оздоровлення влітку. Але що таке два тижні на морі у порівнянні з місяцями без руху перед монітором? Додаткові заняття у середніх класах відвідує меншість дітей, серед них спортивні секції – не більше чверті.

По-друге, Київ шкодить здоров’ю дітей у школі та вдома. Ряд шкіл Києва практично не мають безпечної пришкільної території – її забудовано-зайнято-огороджено. Того, що лишилося, ледь вистачає для занять фізкультурою, але про вихід дітей надвір на перервах не може бути й мови. Всі перереви діти проводять в приміщенні школи, де заборонений будь-який рух “швидше середнього”. Діти не рухаються взагалі – їм немає де. У спальних районах інша проблема – територія велика, але перетворена на прохідний двір, де можна знайти все що завгодно – від “плодів” вигулу собак до продавців зілля. І батьки, навіть розуміючи шкоду тепличного режиму, просять адміністрацію не випускати дітей на перерви з приміщення.

Стан київських дворів загальновідомий: на 10 місць постійного зловживання алкоголем 1 розвалений спортивний майданчик. Випустити дитину погуляти – вічна лотерея. Хай сидить дома – так безпечніше. Таким чином і без Чорнобиля здоров’я підростаючого покоління можна знищити за кілька років.

І третє – культура харчування. Зараз у київських школах повальна мода на енергетики. У старших класах надають перевагу сумішам з алкоголем (переважно увечері), в середніх – просто п’ють замість соку чи лимонаду. Вплив енергетиків на серце підлітка – тема складна, але навіть дорослі часто відчувають проблеми з серцем після банки напою з кофеїном, що говорити про дітей. Плюс чіпси-сухарики, які підлітки можуть споживати кілограмами. Втім, це не дивно – шкільна їжа, приготована на копійки з бюджету, і без того розтягнені відкатами, банально несмачна.

Отже, сумарно бачимо дітей у клітці, яку їм дбайливо сплели чиновники, освітяни, батьки, телевізор та комп’ютер. Не дивно, що більшість з них мають здоров’я 50-річного інфарктника.