Споживач, заплативши конкретну суму грошей, згідно зі встановленою державою ціною за конкретну кількість спожитого «блакитного палива», думає, що отримав саме таку кількість газу, за яку і сплатив. Але тут якраз відбуваються дива. Вогонь начебто горить сильний, лічильник справно підраховує спожиті кубометри газу, за який заплачено добрячі гроші, а борщ ніяк не звариться і сподіваного тепла нема.

У чому ж справа? У тому, що газ, який нам постачають, не відповідає встановленим стандартам, тобто є неякісним! У «блакитному паливі» має бути не менше 90% метану, що дає максимальну теплоту згоряння. А в тому газі, який постачальники «впихують» споживачам, вміст метану складає 80 – 83%. І щоб лічильник нічого не помітив, оці вкрадені щонайменше 7 – 10% метану замінюють іншим газом – азотом. Тому при згорянні такої збідненої суміші ми й отримуємо менше тепла. Але ж платимо по лічильнику, як за встановлений державними стандартами газ!

Ось таким чином постачальники обманюють споживачів, а для себе отримують надприбутки. Щоб у цьому пересвідчитись, достатньо зробити нескладні підрахунки. Щороку населенню продається орієнтовно 7 мільярдів кубометрів газу. Якщо в ньому буде на 10% метану менше від норми, а відповідно азоту більше, то «скромний» річний «навар» постачальників за мінімальними оцінками складе приблизно 510 мільйонів гривень. І це тільки за один рік! А вказані махінації робляться роками, тому суми обчислюються мільярдами. Їх постачальники і перекладають у власні кишені, забираючи з кишень споживачів – простих українських громадян, тобто дурять і обкрадають нас з вами, продаючи нам неякісний газ. Прокуратура мовчить, мовчить СБУ і міліція, і владний режим мовчить, наче так і має бути… Всі вони мовчать, бо у своїй абсолютній більшості одним миром мазані.

До речі, теплота згоряння природного газу має становити не менше 7600 ккал/кубометр. Якщо вона менша, то і платити треба менше. А ми – майже всі українські споживачі – сплачуємо якраз за спожиті кубометри газу, а не за калорійність, тобто його теплотворну здатність, як це робиться у Європейському Союзі. Ось так на нас наживаються! Грубо! Нахабно! Цинічно!

І до яких пір над нами знущатимуться постачальники-олігархи та їхні покровителі – компаньйони на високих державних посадах?!

Україна в цьому плані теж не є винятком, бо має свої спецслужби. Абсолютна більшість наших громадян про наявність окремих із них знає. Це з одного боку. А з іншого – також абсолютна більшість наших громадян, мабуть, не знає, яка у цих служб сфера компетенції. Куди вони мають право сунути свого носа, а куди, принаймні за законом, не мають… І які конкретно спецслужби у нас існують?

Їх є декілька. Кожна з них має свою компетенцію, яка окреслена відповідними законами України. Але тут я коротко зупинюсь тільки на одній з них, наймення якій Служба безпеки України (СБУ), та на певному аспекті її діяльності.

Так ось, саме СБУ має відношення до державної кадрової політики. І якраз вона надає свою характеристику тому чи іншому кандидату на відповідальну посаду без його відома. А сама СБУ, після розвалу СССР та його каральних органів, майже на 100% була укомплектована вихідцями з КГБ (Комітєт госбєзопасності), ймення якому легіон тьми. Це вже зараз ситуація дещо інша, хоча вихідців усіляких там все одно вистачає…

А при чому тут Віктор Янукович? – спитаєте ви. Пояснюю. У серпні 1996 р. він був призначений заступником голови Донецької облдержадміністрації, у вересні того ж року – першим заступником голови (фактично був керівником, оскільки тодішній голова облдержадміністрації майже всю повноту влади віддав своєму першому заступнику), а 14 травня 1997 р. – головою Донецької облдержадміністрації. Всі ці його призначення не могли відбуватися без супроводу СБУ. Мало того, СБУ, як спеціальний правоохоронний орган, добре знала, що діялося тоді і згодом на теренах Донеччини. В її архівах можна знайти чимало цікавих речей…

І ось – одна з таких. З’являється прізвище земляка Віктора Януковича, генерала, який з 1995 р. належав до керівництва СБУ, а в радянські часи служив у КГБ. Саме цей генерал СБУ свого часу запропонував Президенту України Леоніду Кучмі призначити головою Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича. Мабуть, що для цього у нього були свої мотиви, враховуючи їхнє радянське минуле… І тому СБУ сказала своє позитивне слово.

Пізніше цей генерал був народним депутатом України кількох останніх скликань і належав до тих політичних сил, які зараз знаходяться в опозиції. Можливо, що він міг би дещо пригадати про бурхливі 90-ті на Донеччині та розказати хоча б своїм соратникам, в розрізі останніх «гучних розслідувань» владою окремих вбивств, хто за ким і за чим тоді стояв і чому так часто там лунали смертельні постріли… Та й інші відомі чи не дуже, кваліфіковані чи не зовсім співробітники і очільники СБУ, які зараз асоціюють себе з опозицією, не повинні мовчати, якщо у них є мужність, офіцерська честь та державницька громадянська позиція, що не допускають угодовства з нинішнім бєспрєдєлом!

Якщо так, то прошу дуже подавати заявки до «туристичної фірми» під звабливою назвою «Таможєнний союз» (ТС), генеральним секретарем, директором і власником якої є самодержець всія Росії Владімір Путін. Тільки він роздає «путівки» для всіх лохів-«туристів», які ще ведуться на байки «старших братів-екскурсоводів» про казкові багатства на «туристичних» маршрутах «от Москви до саміх до окраїн…, гдє так вольно дишіт чєловєк».

А у приймальні генерального секретаря помічником сидить такий собі «єдінорос» Антон Брєдіхін, у якого від шефового навіювання про рай земний у їхній турфірмі «Таможєнний союз» з’явилися «райські» видіння, а доступнішою мовою – брєд, про чергове «ощасливлення» свого «молодшого брата українського». І він, ловлячи кайф від того, що послугами їхньої «турфірми єдіной і нєдєлімой «Таможєнний союз» може скористатися «младшій братєц» Віктор Янукович, видає на-гора потаємні думки свого генерального секретаря: «…базовая суть вопроса заключаєтся в созданіі благопріятной основи для міграціі (в началє трудовой) на тєрріторію Сєвєрной Сібірі 7 мілліонов украінцев…».

Ось так! Захотіли, хохлята-молодші брати, скористатися послугами такої «турфірми», то й отримуйте по повній програмі.
Але я впевнений, що такі хохлята у нас складають меншість. Тому для абсолютної більшості справжніх українців, а не хохлів, подаю аналіз про реальний стан справ у «туристичній фірмі «Таможєнний союз». Можливо, що й багато хохлів, ознайомившись з таким фактажем, повернуться до свого рідного українського роду.

ТС об’єднує слабкі економічні і соціальні системи, які ледве тримаються на тремтячих сировинних ногах. Економіка країн-членів ТС ледь сягає десятої частини економіки Європейського Союзу (ЄС). 100% ринку ТС – це 10% ринку ЄС. У Польщі, яка межує з ТС, зарплата у три рази більша, ніж у ньому. Про західноєвропейські країни нічого й говорити. ТС різниться від ЄС так само, як російська глибинка від миловидних пейзажів Чехії, Німеччини або Франції!

За даними Міністєрства економічєского развітія Россіі, частка високотехнологічної продукції в російському експорті складає лише 4,5%. Навіть у самостійному видобутку енергоносіїв росіяни мають проблеми. А ціна на газ падає, зокрема у США – з 450 до 150 доларів, а в Європі – з 540 до 360. Тепер ТС зіткнеться ще й з цією проблемою, бо досі ціни тільки піднімалися.

Білорусь і Казахстан вже отримали від ТС зростання цін на внутрішніх ринках, засилля низькоякісної російської продукції, значні втрати бюджетних надходжень. Минулого року експорт Казахстану до ТС зменшився на 10%.

Державний статистичний комітет Білорусі (Білстат) офіційно повідомив, що у 2012 році продовольчі товари в країні подорожчали на 25,1%, непродовольчі – на 10,3%, послуги – на 36,1%.

Серед продовольчих товарів найбільше подорожчали:

- алкогольні напої (на 62,3%),

- пшеничне борошно (на 43,4%),

- хліб і хлібобулочні вироби (на 42,2%),

- тваринне масло (на 31,1%),

- картопля (на 25,6%).

Серед непродовольчих:

- медикаменти (на 27,8%),

- письмове приладдя (на 25,1%),

- бензин (на 23,3%),

- велосипеди і мотоцикли (на 14,4%).

Серед послуг :

- санаторно-оздоровчі (на 89,6%),

- послуги театрів і концертних залів (на 72,1%),

- з вищої освіти (на 69%),

- послуги кінотеатрів і відеосалонів (на 54,6%).

Білстат зазначає: «Ціни виробників промислової продукції зросли за рік на 21%, сільськогосподарської – на 29,3%, зокрема в рослинництві – на 62,6%, у тваринництві – на 20,8%. Ціни в будівництві збільшилися на 35,4%, при цьому будівельно-монтажні роботи подорожчали на 42,2%».

В цілому інфляція в Білорусі у 2012 році становила 21,8%. А у 2011 році білоруський рубль «впав» майже втричі.
Що нового може здобути для себе Україна в ТС? Які сучасні технології придбає? Та нічого! Адже економіка гегемона ТС – Росії – є сировинною, бо опирається тільки на нафту і газ. Так само функціонувала і економіка СССР, який через це розвалився. Так йому і треба. Ми ж уже там були, але щастя не знайшли…

У ЄС всі країни мають однакові права і свого власного комісара в Європейській комісії, їхні мови теж є рівноправними. Будь-яка країна може заблокувати прийняття рішення. А Німеччина має у Європарламенті лише 12% місць, хоча і є найбільшою країною в Європі та основним донором ЄС.

А у ТС все зрозуміло: Росія має майже 60% голосів, мова одна – російська, центр прийняття рішень один – московський. Москва повністю контролює зовнішню торгівлю своїх «партнерів».

Московські «екскурсоводи» не втомлюються повторювати про «райські» знижки на газ для членів ТС. Але при цьому не кажуть, що ці знижки будуть діяти не більше трьох років, оскільки Росія взяла на себе зобов’язання зрівняти свої внутрішні ціни зі світовими. І ось за цю короткотермінову подачку нас хочуть навіки загнати у ТС.

До речі, 50% зовнішньої торгівлі Росії припадає на ЄС і тільки 7% – на ТС. Така ж ситуація була і до утворення ТС, і зараз вона залишилася незмінною.

Чим далі від цього ТС в євро-атлантичному напрямку, тим заможнішими є країни та їх громадяни. І українські можновладці, та й російські, це добре розуміють, тому свої накрадені капітали тримають у банках західних країн, у цих же країнах купують і нерухомість. А своїм народам залишають євразійські задвірки.

ТС – це не альтернатива. ТС – це вічна кабала під «старшим братом». І гіркий урок для України від перебування у складі попередника ТС – СССР – має бути вічною пересторогою від повторення цієї трагічної історії нині. Тільки ворог може говорити про користь ТС для Українського народу.

Наш шлях – це повернення до рідного європейського дому, бо насправді ми обираємо не між ТС і ЄС, а між дорогою раба і вільної людини!

Тому українцям не треба користуватися послугами «єдіной і нєдєлімой турфірми «Таможєнний союз». Нехай власник цієї «турфірми» і самодержець всія Росії Владімір Путін разом зі своїми екскурсоводами-брєдіхінимі самі ощасливлюють безмежні російські простори і прокладають там нові «туристичні маршрути», але без нас. Бо ми вже ситі по горло кількасотлітніми блуканнями отими єдінонєдєлімскімі манівцями аж до 1991 року, поки не вибралися на широку дорогу, яка приведе нас нарешті до заможної домівки – ЄС.

І нехай на цьому шляху нам ще заважають хохли і малороси, але їхній час все одно минає. Настає час українців, які відродять силу і велич України у колі вільних народів Європи!

Це – дійсно режим, бо влада будь-якої демократичної країни бореться за підвищення рівня життя свого народу, а в Україні відбувається навпаки: рівень життя народу падає, а представники олігархічно-кланової влади все більше і більше збагачуються. Нинішній режим веде відверту війну проти Українського народу! Так ведуть себе вороги і окупанти! Отже, в Україні немає української влади, а є режим у вигляді внутрішнього окупанта. Нам не потрібен такий режим! Тому єднаймося, дорога Українська громадо. Разом ми здолаємо наших воріженьків і зробимо 2013 рік кращим для нас, ніж був попередній.

А зараз у всіх святкові клопоти… Багато хто з наших громадян кудись їде. Але необов’язково їхати за кордон. Та й не кожен може собі це дозволити. У нас, в Україні, є дуже багато неймовірно гарних місць, де можна чудово відсвяткувати Новий рік та Різдво Христове. До таких належить і моя мала батьківщина – Чернівецька область. Буковина – мій рідний край! Чарівний край Дністра, Черемоша, Прута й Карпатських гір. Один з найчарівніших куточків моєї рідної України – нашої неповторної Батьківщини. Навіщо кудись їхати? Вдома, в Україні, і дихається легше!

Незважаючи на всі негаразди в нашому домі, життя продовжується. І воно має найвищу цінність для нас. Разом ми – сила, яка здатна зробити наше життя по-європейськи гідним і заможним! Я ціную кожен прожитий день, навіть якщо він був і не зовсім вдалим. Жити гідно і бути здоровим – неймовірне задоволення!

Я вірю, що в 2013 році будуть позитивні зміни. Українська громада заслуговує на порядну владу! Адже патріотизм, чесність, порядність і професійність є зараз у великому дефіциті серед політикуму. Треба позбуватися тих, хто дбає тільки про свою кишеню і заради цього готовий на будь-яку підлість, отримуючи блага і нагороди від нинішніх можновладців. Крикунів теж не треба, бо від них немає жодного толку. Бажаю, щоб Українські громадяни були здорові, щасливі, заможні, і щоб ми всі разом позбулися тих, хто заважає нам такими бути!

Прийміть мої вінчуванки малі за великі,
Би Ви були цего року здорові, як цвєки.
Би Вас біда обминала і жаба не тисла,
Міліція не спиняла і ніщо не гризло.
Би Ви нічим не журились та й добре си мали,
Би Ви такі файні були гей би цицку ссали.
Би Вас дощі не мочили, лиш сонечко гріло, та ще й
Би Вас сотку років…кортіло.
Лети, лети, вінчуванко, стелися по полі –
Вам бажаю в Новім році щасливої долі!

Нехай Віфлеємська різдвяна зоря сповістить нас про народження нашого спасителя Ісуса Христа і осяває нам шлях до змін на краще!

Часто цьому забуттю «сприяють» державні формації з людиноненависницькими ідеологіями та теоріями, які при втіленні в життя приводили до багатомільйонних жертв, неймовірних людських страждань і невимовного горя. Невинно загиблі в результаті таких жахливих суспільних експериментів з того світу волають до нас, щоб ми про них не забували! Вони дивляться на нас з небес своїми переповненими нелюдськими стражданнями очима і не можуть збагнути, чому їхні нащадки байдужіють, чому не розказують своїм дітям і внукам правду про їхні муки і насильницьку смерть, чому не вшановують належним чином пам’ять мільйонів невинно убієнних та тих, хто вижив і не боявся про це говорити вголос.

Одним з таких страшних в своїй антилюдяності суспільних експериментів, організованих більшовицьким режимом, був Український Голодомор 1932 – 33 років, що призвів до багатомільйонних жертв наших співвітчизників, які вмирали від штучно створеного Сталіним і його поплічниками голоду.

Та світ про це майже нічого не знав. Диявольські витвори більшовизму – залізна завіса зовні і «чорні дошки» всередині – робили свою людиновбивчу чорну справу.

Але все ж таки маленькими промінчиками світла правда пробивалася через темінь навмисного замовчування страшної людської трагедії. Першим, хто публічно під власним іменем розповів істину про жахіття Голодомору, ризикуючи своїм життям, став британський журналіст, випускник коледжу Кембриджського університету Триніті, знавець міжнародної політики, що вільно володів п’ятьма мовами, в т.ч. і російською, валлієць за походженням Гарет Річард Воен Джоунс (народився 13 серпня 1905 року), який подорожував Україною на початку 1930-х. Його правдиві репортажі звучали дисонансом серед модних тоді у західному світі дифірамбів – симпатій до СССР.

Американський журналіст Юджин Лайонс, будучи відрядженим до Москви, пізніше у своїх мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937 рік) згадував: «Справжнім купівельним засобом у Москві, здатним купити те, чого не можна було придбати ні за рублі, ні за долари, була влада. А влада означала — товариш Сталін, товариш Уманський, віртуозний комбінатор, чий дядько був кращим приятелем двоюрідного брата члена колегії ГПУ. Запрошення на прийоми у «вузькому колі», на бридж із «великими людьми», компліменти у «Правді», задоволення соціальних амбіцій дружини — усе це діяло набагато краще, ніж примушувати кореспондента прикусити язик з допомогою погроз… У Москві або в Берліні, в Токіо чи в Римі — спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів, що зачиняються перед тобою».

На жаль, цей конформізм залишається актуальним і для сучасної української журналістики. А тоді одним з його стимулів, без дозволу якого телеграф не передавав телеграми іноземних кореспондентів, був Костянтин Уманський – керівник відділу преси та інформації Народного Комісаріату Закордонних справ.

Далі Юджин Лайонс згадував, що в готельному номері одного репортера на зустрічі з іноземними кореспондентами Костянтин Уманський наказав їм назвати у своїх матеріалах Гарета Джоунса брехуном в обмін на доступ до висвітлення організованого Кремлем судового «шпигунського» процесу над британськими інженерами компанії Metropolitan – Vickers. І вони пішли на цю злочинну оборудку з більшовицьким режимом, замовчуючи український Голодомор: «Ми визнали цього чортового Джоунса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку».

Ось так західні журналісти за гарним столом з горілкою і закускою закрили очі на голодну смерть мільйонів українців.

Основну скрипку у кампанії проти Гарета Джоунса грав Волтер Дюранті – негідник, який за вихваляння сталінізму як продовження марксизму і ленінізму отримав Пулітцерівську премію та публічно у своїх роботах категорично заперечував Голодомор, підтримуючи колективізацію (за ним – це соціалізація), створення концентраційних таборів та репресії. Будучи кореспондентом газети The New York Times у Москві, він звинувачував Гарета Джоунса у вигадках і цинічно заявляв, що «насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням…». Хоча Волтер Дюранті, догоджаючи більшовикам, публічно і заперечував існування голоду, але в приватних розмовах він його визнавав. 26 вересня 1933 року у приватній бесіді з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком ймовірно, що минулого року в СССР 10 мільйонів людей загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства». Незважаючи на це, Волтер Дюранті продовжував публічно брехати, що голоду немає, плюючи на професійну етику та звичайну людську порядність. Йому були милішими вигоди від співпраці з кривавим більшовицьким режимом, ніж правда про мільйони людських смертей від голоду. Повною протилежністю Волтеру Дюранті був Гарет Джоунс, для якого правда була на першому місці.

Ось що говорив про Джоунса колишній прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж , у якого той був певний період радником з міжнародних питань: «У своїх розслідуваннях він ніколи не боявся ризикувати. Я боявся, що якось його ризик виявиться надмірним. Ніщо не оминало його уваги. Він не дозволяв, щоб жодна перешкода відвертала його від шляху, який міг привести до пізнання потрібного йому факту. Він володів майже бездоганним умінням докопуватися до суті важливих речей».

Більшовицько-комуністичний режим робив усе можливе, щоб світ не знав правду про Голодомор, який через «чорні дошки», відбирання у людей всього їстівного, заборону їм покидати свої адміністративно- територіальні одиниці та загалом межі України, і що це мало місце тільки в Україні, перетворився на геноцид українства. Голодомор, за задумом більшовиків, мав назавжди зламати прагнення нашого народу до волі і незалежності, адже українці чинили збройний спротив комуністичній системі в різних областях України аж до початку 1930-х років.

У той час як мільйони українців помирали голодною смертю на своїй рідній землі, більшовицькі вожді запрошували до себе в гості засліплених комуністичною пропагандою відомих західних діячів, показуючи їм «потьомкінські села» і влаштовуючи розкішні банкети. Серед тих, хто був у полоні більшовицької брехні, можна знайти багато британців: міністр праці у лейбористському уряді Сідні Вебб та його дружина і соратниця Беатрис, славетний письменник-фантаст Герберт Уеллс і всесвітньовідомий драматург Бернард Шоу.

Вебби, подорожуючи Україною в 1932-33 роках, говорили, що голод видумали антикомуністи. Герберт Уеллс, якого в серпні 1934 року особисто прийняв московський диктатор, теж повторював більшовицьку брехню про відсутність голоду, а Бернард Шоу, будучи запрошеним Сталіним з нагоди 75-річчя, цинічно заявив: «Я ніколи не бачив, щоб десь годували так добре, як у Москві» та категорично заперечував наявність голоду в Україні. Собі в союзники він взяв колишнього прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, який після розкішних частувань на українській землі в спецхарчевнях високих більшовицьких чинів казав: «Голод – видумка капіталістичної пропаганди».

І Вебби, і Герберт Уеллс, і Бернард Шоу, і француз Едуард Ерріо були соціалістами-совєтофілами. Совєтофільство ототожнювалося з русофільством.

Британський журналіст Джон Свіні говорив, що «…ліві – такі, як Джордж Бернард Шоу та Г. Дж. Уеллс –  їздили до Росії й лизали чоботи Сталіну. Однак вони дуже помилялися. Сталін багато в чому не кращий за Гітлера. Адже від того голоду загинули 10 мільйонів».

«Колосальні події – такі, як голод в Україні 1933 року, що привели до загибелі мільйонів людей, фактично пройшли повз увагу більшості англійських русофілів», – писав противник тоталітаризму і видатний письменник Джордж Оруелл.

Але Український Голодомор не пройшов повз увагу британця Гарета Джоунса, хоча він теж на початку своєї кар’єри був у полоні русофільства та міфу про «совєтський рай»: «Я божеволію, коли думаю про те, що такі люди, як Вебби, котрі їздять до Росії, де їх добре годують і водять за носа, заявляють, що там рай».

У своєму інтерв’ю для Reuters (березень 1933 року) він скаже: «Найбільше після Сталіна в Росії ненавидять Бернарда Шоу. Для багатьох, хто читав, як він описує достаток продовольства у країні, що вмирає з голоду, майбутнє ще безнадійніше, ніж теперішнє…».

Тоді ж, у березні 1933-го, газета The Manchester Guardian надрукувала перший матеріал Гарета Джоунса про Український Голодомор, який він написав після особистого відвідування Харківщини. Його публікації в британській, американській, німецькій і французькій пресі про жахливу трагедію – вбивство мільйонів людей штучно створеним голодом – стали тими променями правди, які не дозволили комуністичному режиму заховати цей геноцид у чорній пітьмі більшовицької брехні і замовчування.

Зараз в Україні, незважаючи на різні перепони і протидію «старшого брата» та його «п’ятої колони», правда про Голодомор доходить до все більшого числа наших співвітчизників, щорічно в листопаді відзначаються сумні роковини цієї вселенської катастрофи, хоча нинішній режим до цього і ставиться формально. Та генетична пам’ять поступово повертається до нашого народу. До цього нас спонукають душі мільйонів вбитих українців через зумисно організований комуністами голод. До цього спонукають і опубліковані матеріали гідного сина свого народу Гарета Джоунса про Український Голодомор – одну з наймасштабніших світових гуманітарних катастроф. Його подвижницька діяльність сприяла також і тому, що зараз десятки різних країн визнають Голодомор як злочин комуністичного режиму та геноцид Українського народу. До цього чимало зусиль доклала також і українська влада протягом 2005 – 2009 років.

Заслуги Гарета Джоунса перед Україною в цьому плані є унікальними! Адже він першим заговорив на повний голос про злочини більшовицько-комуністичного режиму проти нашого народу, про нашу найстрашнішу національну трагедію – Голодомор на основі реальних фактів, зібраних ним під час подорожей голодними українськими селами всупереч офіційній забороні комуністичної влади відвідувати Україну, ризикуючи власним життям. Він залишився вірним професійній етиці та людській порядності, за що був оголошений небажаною особою в СССР.

Можливо, що Гарет Джоунс опублікував би ще не одну правдиву статтю про страхіття в Україні 1932 – 33 років, але його життя трагічно обірвалося у Внутрішній Монголії в неповні 30 років. Він був викрадений і через 16 днів розстріляний за підозрілих обставин 12 серпня 1935 року. Хоча його напарника Герберта Мюллера, який був агентом комуністичного інтернаціоналу, керованого Москвою, в Китаї, звільнили через 2 дні після викрадення. Існує версія, що Гарет Джоунс став жертвою агентів Сталіна, оскільки насмілився порушити більшовицьке табу на Український Голодомор. Крім того, точно відомо, що німецька транспортна компанія Westwag, послугами якої він скористався для подорожі, була «кришею» для агентури ОГПУ – НКВД.

Отже, чи здатні ми бути вдячними? Чи не заслуговує Гарет Джоунc на спорудження йому в Україні пам’ятного знака? Адже він розірвав павутиння комуністичної брехні, першим розказавши світові правду про Український Голодомор 1932–33 років!

Такий крок – встановлення пам’ятника Гарету Джоунcу на нашій землі – свідчив би про те, що Український народ пам’ятає та шанує як мільйони своїх співвітчизників, що безневинно загинули жахливою голодною смертю від рук комуністичних катів, так і того, хто, ризикуючи власним життям, на повний голос говорив правду і відкривав світові очі на істинні масштаби національної трагедії українства.

Сподіваюся, що Український народ на знак вдячності спорудить на своїй рідній землі пам’ятник великому британцю Гарету Джоунcу.

Він це заслужив! А ще більше цього потребуємо ми самі!

Дуже важким і тернистим був шлях до власної державності, яку здобували, а потім втрачали через війни,розбрат,кровопролиття і окупації різними імперіями. І тільки наприкінці 20ст., в нових історичних умовах, коли ніхто не смів зважитися на агресію, Україна постала на карті світу, як незалежна держава.
Переважна більшість українських громадян зі щирою радістю зустріла 21 річницю нашої новітньої державності. Не може бути у нас більш величного свята, як День Незалежності! Адже саме в цей день відродилася Українська Держава, як Батьківщина всіх українців, всіх тих людей, незалежно від національності, які вважають українську землю своєю рідною.
Та є і вороги нашої незалежності, які, будучи де-юре громадянами України, де-факто є “п’ятою колоною”. З ними мали б розбиратися по всій строгості Закону правоохоронні органи, зокрема і СБУ, які в більшості випадків закривають очі на дії таких “громадян”. Зате опозиційні політики не дають їм спокою і їх безпідставно кидають за грати. То на чий млин лиють воду ці органи?!

Також є немалий відсоток наших громадян, які розчарувалися…в Україні. Дивно. Адже не можна асоціювати Україну з владою, посадовцями різних рангів, політиками. Можновладці, окремі політики – пристосуванці та перекинчики дбають тільки про себе, вони байдужі до проблем українського народу. Але між ними і Україною не можна ставити знак рівності. Можна і навіть треба розчаровуватися у владі, трясти її і міняти, щоб не забувала кому має служити – своєму народові. Особливо цікавою виглядає нинішня влада. В переважній більшості в ній зібралися люди, які ніякого відношення до здобуття Україною незалежності не мають. В кращому випадку вони відкрито не перешкоджали цьому процесу, а під час грудневого референдуму 1991р. проголосували хто – “за”, хто – “проти”, а дехто з них і голосувати не ходив. А зараз вони керують Українською незалежною державою. Отакий маємо парадокс. Аналогічна ситуація є і в Білорусі, яка поступово втрачає свою незалежність. У своєму рідному українському домі ми не можемо допустити повторення білоруського варіанту.

Тому розчарування можуть викликати тільки можновладці, окремі політики – пристосуванці, користолюбці та «тушки», керівники тих чи інших відомств, установ і організацій. Якщо їхні дії викликають у нас розчарування, то їх треба міняти. Україна тут ні при чому. Вона не винна, що недостойні люди отримують владно – розпорядчі функції.

Україна – у нас одна-єдина! Навіки! Вона є рідною домівкою для всіх, хто її любить і дбає про неї. Я щасливий з того, що належу до мільйонів патріотів, які виборювали Україні незалежність і працюють для її добра, для її європейської перспективи, для її входження в коло правових, вільних і заможних країн цивілізованого світу – євроатлантичної спільноти. Саме ця спільнота гарантуватиме нам безпеку, територіальну цілісність і незалежність.

Україна – мій рідний дім, моя рідна земля. Іншої такої немає більше ніде в світі. Вона є і буде прихистком для всіх її вірних синів і доньок та їхніх нащадків. Україна, як незалежна держава, зустріла своє перше 21-ліття і житиме вічно! Любімо свою Україну всім серцем! А “діячів” різного гатунку – пристосуванців, невігласів, крикунів, грошолюбців, явних і прихованих «тушок», які нас розчаровують, гонімо геть! Щоб не оскверняли нашої святої землі.

Дбаймо про Україну, захищаймо її незалежність, не дозволяймо нікому на неї зазіхати! Ніколи, ніколи не буде Україна рабою чужинських катів!

Читаючи документ, що наводиться нижче, не покидає відчуття дежав’ю. Адже він стосується наших визвольних змагань періоду Української Народної Республіки, а враження таке, що це – інструкції ( з певними часовими і ідеологічними корективами) нинішньої офіційної Москви на чолі з самодержцем всія Росії Владіміром Путіним всім своїм державним і недержавним структурам, як діяти на українському напрямку, а також своїй «п’ятій колоні» в Україні.

Отже, цитую мовою оригіналу уривки з « Инструкции агитаторам коммунистам на Украине. (Речь народного Комиссара тов.Троцкого)»:

«Товарищи! То, о чем мы здесь – в России – говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляйтесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и с новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко. От них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату. …намек на то, что Центральная Рада буржуазна, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал у украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство.
Немного труднее дело обстояло при втором нашем походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. Нужно было руководителя противогетманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев. Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. …утверждение мысли, что Петлюра сверг гетмана для того, чтобы самому стать гетманом, что «самостійна» Украина это значит Гетманщина, это значит Павло Скоропадский или Петлюра, охраняемый от украинского трудового народа немецкими штыками – все это искуссно соткано нашими агитаторами в густую сеть, сделало крестьянскую среду столь напряженной, что она не выдержала в юго-западной части Киевской, а также Подольской губерниях. … Вот что значит хорошие агитаторы. Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает Вас, товарищи агитаторы, Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и Вы «не посрамите» земли Русской.

Не для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, коммисаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нëм проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, котрый давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутсвие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостійность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Чëрного моря Россия существовать не может: она задохнëтся, а с ней и советская власть и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:

1. Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет.
2. Осторожно заводить еë в бывших имениях под названием артелей или товариществ.
3. Утверждать, что в России нет коммуны.
4. В противовес «самостійнику» Петлюре и другим говорить – что Россия тоже признаëт самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продаëт Украину буржуазным государствам.
5. Так как нам необходимо обезоружить всех повстанцев, чтобы они снова не обратились против нас, а это обезоруживание вызовет недовольство среди крестьянских масс – то необходимо внушать, что среди повстанцев большинство деникинцев, буржуев и кулаков.
6. Трудное дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой.
7. Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев потому, что они вредный элемент, и это будет явным доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабежи.
8. Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб из Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснить крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян, для рабочих и Красной Армии, которая изгнала Деникина из Украины.
9. Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошли большинство коммунистов и сочувствующих.
10. Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинский съезд советов не попали такие представители от волости, которые могут примкнуть на съезде к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков.
Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте этих моих десять заповедей: они во многом Вам помогут, кроме того знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.

Желаю Вам полного успеха и счастливого пути.»

(Праці Українського наукового інституту. Т.ХІІІ. Варшава, 1932, с.149-151).

Ось такими методами діяли більшовики, ось так «утверджувалася» в Україні совєтская власть, ось так нищилася наша державність! Брехня, залякування та терор! Та й весь подальший період існування радянської імперії був пронизаний подібними ( прихованими чи явними) ідеологічними настановами.

А що ж нинішня офіційна Москва? Може засудила такі дії? Може вибачилася за принесені страждання на українську землю?
Та ні. І не відмовилася! І не вибачилася! А навпаки, вдосконалюючи та модернізуючи настанови Троцького, вперто намагається затягнути нас назад під своє ярмо.

Прикро, що цьому сприяє як «п’ята колона» в Україні, яку не хотять знищити відповідні державні структури, зокрема СБУ, так і нинішній владний режим. Бо тільки В.Янукович спромігся створити справжнє чудо, яке до нього нікому не вдавалося. Він зумів одночасно зіпсувати стосунки з Брюсселем, Вашингтоном і Москвою. Чисто по – «проффесорськи». Але якщо Захід ніколи не поступиться своїми демократичними цінностями, які зараз в Україні згортаються, на догоду В.Януковичу, то Москва, яка і сама далека від цих цінностей, керуючись своїми імперськими амбіціями, закриє на такі «дрібниці» очі, трохи пожурить Януковича і з радістю візьме його під своє крило. І хай забирає собі на втіху. Але без України!

Українському народові не по дорозі з продовжувачами справи Троцького!

Саме так, футбольною школою, яка готує своїх майстрів світового рівня, починаючи з дитячого віку. Іспанія дбає про своє футбольне майбутнє, вона вирощує своїх гравців екстра – класу, відбираючи кращих серед іспанської дітвори. А потім ці юні іспанські таланти, приходячи згодом у дорослий футбол, прославляють свою Батьківщину – Іспанію у всьому світі, виступаючи за свою національну збірну з футболу.

А Україна, на жаль, – не Іспанія. Тут власть імущі у своїй переважній більшості, олігархи і олігархики всіх мастей, сучасні нувориші зі жлобською психологією, різні «діячі» від футболу ведуть себе, як «врємєнщікі». Вони розглядають Україну тільки, як територію для заробляння грошей і набивання ними власних кишень, при чому якнайшвидше і побільше, ігноруючи суспільні проблеми. І таких типів серед названих категорій людців – більшість, якщо не абсолютна більшість: обманути, зірвати куш і заховати награбоване в офшорних зонах. Хоча інколи роблять певні винятки, виділяючи частку, з вкраденого у свого ж народу, на будівництво стадіонів чи інших об’єктів, щоб тільки влада їх не чіпала і давала можливість збагачуватися далі. Тому їм наплювати на те, як буде виглядати національна збірна України з футболу, яка комплектується тільки вітчизняними гравцями – громадянами України (про поодинокі випадки натуралізації іноземців говорити нема змісту, в т.ч. і в розрізі інших збірних). А щоб ці футболісти стали майстрами екстра – класу, їх треба починати готувати з дитячого віку. А це, в свою чергу, вимагає багато часу і капіталовкладень, не даючи швидких прибутків. Такий підхід для більшості сучасних українських (хоча українськими назвати їх важко) скоробагатьків є неприйнятним: їм треба все і одразу. Тому багато з них і робить ставку на футбольні клуби і легіонерів, нехтуючи інтересами національної збірної. Вказаний спосіб навіть може мати певний успіх у здобутті того чи іншого клубного європейського кубка, принести великі фінансові прибутки власникам клубів, але збірна команда від цього не виграє.

Адже легіонери не грають за збірну. Тут потрібні тільки свої вихованці, яких з раннього дитинства мають готувати для того, щоб, граючи за різні клуби, вони могли гідно, на високому рівні виступати за українську футбольну збірну.

А все це впирається у розгалужену, високоякісну футбольну школу, якої зараз в Україні фактично немає. Де гідна заміна Андрію Шевченку? Хто посилить лінію атаки і захисту? Хто в майбутньому може скласти таку лінію півзахисту, як, аж страшно подумати, у іспанців? Звідки тренерському штабу постійно поповнювати лави національної збірної найкращими виконавцями?

Звичайно, можна сказати про досить якісну гру наших футболістів зі шведами і англійцями на Євро – 2012, але ж, з другого боку, була провальна гра з французами. Проблем, на жаль, вистачає, а восени уже стартує відбірковий турнір чемпіонату світу 2014 р.
От і виходить замкнене коло, з якого український футбол не може вибратися, бо американські долари і євро у вигляді швидких прибутків для ділків від футболу і не тільки не дають йому цього зробити.

Хоча приклад таких країн, як Чехія, Хорватія (порівняймо кількість населення у нас і у них), а Іспанія й поготів, де дбають про своє гідне футбольне майбутнє, показує нам шлях, яким треба рухатися: сильна національна збірна починається з дитячого футболу.
Але ж в цих, та й інших, країнах Європи, не правлять бал людці, які тільки стараються будь – яким способом і швидко набити грошима власні кишені, а далі – хоч потоп. На теренах абсолютної більшості європейських країн панують інші підходи, які забезпечують багате життя громадянам цих країн і спортивну славу, в т. ч. і футбольну, самим країнам.

Ось чому Україна – не Чехія, не Хорватія, не Португалія, а тим більше не Іспанія. Такий мій погляд на дану проблему, погляд звичайного футбольного вболівальника. Що нам треба зробити, щоб наблизитися до цих та інших європейських країн? Поміняти нинішні хижацько – загарбницькі підходи більшості сучасної «української еліти» в усіх сферах суспільного життя, в т. ч. і спортивній, на цивілізовані, європейські, де перед Законом усі рівні, а влада працює для людей, і позбутися тих, хто тільки дбає про свої кишені, нехтуючи інтересами українського суспільства, тобто цієї ж «еліти». Подібна перетурбація дасть змогу поступово покращити стан справ і в українському футболі (зокрема і через відродження розгалуженої, високоякісної футбольної школи), і в інших сферах нашого життя.
А таке може зробити лише Український народ! І то тільки тоді, коли захоче стати повноправним господарем у своїй Батьківщині і бути єдиним цілим, тобто справді європейським народом. Вже пора!

Початок гноблення рідної мови українців офіційно зафіксовано ще 1622 р. в наказі царя Міхаіла за поданням Московського патріарха Філарєта спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» К. Ставровецького. З того часу, за період панування на нашій землі різних загарбників, було прийнято приблизно 50 актів проти української мови. Зараз особливо безчинствують нинішні послідовники московських сатрапів в Україні. Вони продовжують знущання над українською мовою в угоду тим, хто стоїть за доктриною «русского міра». А за цією доктриною маячить Московський Кремль, Московський патріарх Кірілл та російські спецслужби, що досить комфортно почувають себе на українській землі, запустивши свої щупальця в різноманітні структури.
Ці щупальця проникли і до Парламенту України, який, після ганебного голосування за антиконституційний акт щодо мовної політики в Україні з цинічним порушенням Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», перетворився на ще одну палату Фєдєрального Собранія (Парламєнта) Россійской Фєдєрації. Доказом цього є схвалення згаданого «мовного» акту офіційною Москвою.

На жаль, Служба безпеки України, яка мала б відрізати ці щупальця, не виконує належним чином своїх конституційних обов’язків.
А ті, що керують цими щупальцями, свідомо вносять розбрат в Україну: між людьми, між територіями, спекулюючи на вигаданих мовних проблемах. Адже Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов (далі – Хартія), як вказано в її преамбулі, спрямована на «захист історичних регіональних або міноритарних мов Європи, декотрим з яких із плином часу загрожує зникнення», при чому чітко зазначає, «що захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Міноритарні (меншинні) мови – це мови, яким загрожує зникнення, а не просто мови меншин. В Україні до міноритарних мов належать кримчацька, караїмська та урумська мови, які є корінними і мають тут основну територію свого поширення, а також нижньонімецька, що має міграційне походження.

Невже хоч якась людина при здоровому глузді може сказати, що російській мові та іншим мовам, зазначеним в Законі України про ратифікацію Хартії, загрожує зникнення?! Тим більше, що на заваді цьому стоїть ст. 10 Основного Закону України, де сказано: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Та загроза зникнення існує якраз для української мови, особливо у південно – східних областях України. Тим паче, що антиконституційний «мовний» акт фактично запроваджує на окремих територіях використання інших мов замість української, що прямо суперечить самій Хартії та тій же ст. 10 Конституції України, яка закріплює за українською мовою статус єдиної державної мови: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». На жаль, держава на чолі з Віктором Януковичем ігнорує цю статтю і не дбає про українську мову. А К.Маркс свого часу сказав: «В державі недержавною мовою можуть розмовляти тільки гість, невільник і окупант» (т.2, ч.3, с.17).
Цікаво відзначити, що такі держави – члени Ради Європи, як Росія, Італія, Франція підписали, але не ратифікували Хартію, а Бельгія, Болгарія, Греція, Ірландія, Туреччина, Португалія, країни Балтії не підписали і не ратифікували Хартію.

А т. зв. «українські депутати», плюючи на норми Конституції України та міжнародного права, посягнули на святе – на українську мову, нашу рідну солов’їну мову. Без української мови нема української нації! Без української нації нема Української держави! Цим т. зв. «депутатам» нема місця в Україні. У них під ногами має горіти земля! Українці, яких в Україні є майже 80% і з них майже 70% визнають українську мову своєю рідною мовою, повинні її захистити! До цього закликав і закликає геніальний Володимир Сосюра у своєму вірші «До брата»:

«На мові нашій дня печать.
Вона – як сяйво серед ночі…
Її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно…
Коли ж забудеш рідну мову,
Загубиш душу ти свою.

Коли, йдучи з труда дороги,
Слова не ті вкладеш в уста,
Немов піджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.

Немов чужого саду віти,
Тієї мови пишний цвіт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слід.

Нічним зів’янеш синьогубцем…
На мові нашій дня печать.
Національним самогубцем
Невже ти,брате,хочеш стать?

Яке прекрасне рідне слово!
Воно – не світ, а всі світи…
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?

Невже забудеш слово «мати»,
Ту, що дала тобі життя,
І підеш наче тінь крилата,
Блукати в тьмі без вороття.

У небуття підеш, в нікуди,
Сліпим до сонячних висот.
Невже народ мій мову гудить?!
Не вірю я! Це не народ!

Окремі люди. Їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хай людей таких багато,
Але нас більше! Ми – народ!

Я вірю в тебе, моя мати.
Мій Бог, що дивиться з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!

Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світом, Україно,
Сіяти будеш на землі».

Так, нашу рідну мову «не знищать сили злі!». Її віками у своїх серцях плекає українство, її оберігає і Конституція України, яку ніхто не скасовував. Ми – небайдужі українські громадяни, а не пристосуванці і перекинчики – маємо заставити нинішній режим дотримуватися Основного Закону України: антиконституційний «мовний» акт не повинен набрати чинності. Бо цей режим, щоб приховати свої провали у внутрішній і зовнішній політиці, діючи на догоду офіційній Москві, вдається до мовних спекуляцій і сіє ворожнечу між громадянами України. Адже мовне питання стоїть тільки на 31 місці після багатьох соціальних проблем, що дійсно турбують українське суспільство. Цей режим, який здійснив «покращення життя вже сьогодні» тільки для себе, щоб відволікти увагу наших людей від тотальної корупції, низьких зарплат, пенсій, інших соціальних виплат, вбиває клин у територіальну цілісність України. Але в нього нічого не вийде. Всім небайдужим українським громадянам треба бути пильними, щоб на парламентських виборах ц.р. не були обрані пристосуванці і перекинчики, які дбатимуть про свою кишеню, а не про мову, культуру і високий рівень життя нашого народу.

Ми – небайдужі українські громадяни – разом маємо дати відсіч антиукраїнським силам! Ми маємо стати плечем до плеча за рідну мову солов’їну, за Конституцію, за Україну! Ми маємо відправити у небуття нинішній внутрішньоокупаційний режим України! Нас надихає вірний син українського народу Володимир Сосюра:

«До зброї! Як один, хто в грудях серце має!
І душу, й тіло, й кров за світ братам віддай!
Хай загуде наш крик, як буря в темнім гаю.
До зброї як один за наш коханий край!..»

Прикра поразка на «Донбас – арені» (м. Донецьк) з несправедливим рахунком 0:1 від збірної Англії перекреслила наші мрії хоча б на вихід у чвертьфінал української команди.

Поразка, дійсно, прикра, бо наші хлопці мали шанс. Вони старалися, вони показали гідну гру і самовіддачу. Вони по – спортивному билися за честь своєї Батьківщини. Їхнє старання перекреслило недолуге суддівство угорської бригади арбітрів. Тут ідеться і про гру рукою англійського футболіста у своєму штрафному майданчику, і про забитий гол, яких чомусь не помітили судді. Хоча не помітити такі речі може тільки сліпий. Не люблять нас угорці. Тільки за що, не можу збагнути. Чим ми і їм завинили? Адже такі випадки «об’єктивного» футбольного суддівства з боку них проти нас вже мали місце в минулому. Заради справедливості треба сказати, що А.Мілевський в одній з атак був у офсайді, який судді не зафіксували, але він і не забив. Такі помилки арбітрів, свідомі чи несвідомі, мають жорстко каратися.

Сподіваюся, що УЄФА не залишить поза увагою дане «суддівство» і дискваліфікує винуватців. Назрів час і для широкого впровадження технічних новацій на футбольних полях. Якби вони були, то стовідсотковий гол, забитий українцями англійцям, був би зарахований. Можна ще відмітити, що й наш воротар А.П’ятов у не надто складній ситуації пропустив гол, але він стільки разів рятував свою команду від неминучого голу, що по праву може стати голкіпером №1 національної збірної.

Аналізувати гру української збірної з футболу і робити зважені висновки мають, в першу чергу, фахівці та люди, які відповідальні за стан справ у нашому футболі. Як звичайний вболівальник вважаю, що оцінки повинні бути тверезі, без розтирання по стінці чи непомірного вихваляння, бо восени вже стартує відбірковий турнір на футбольний чемпіонат світу 2014 року. А те, що в нашої команди є певні проблеми, в т.ч. і в лініях захисту та атаки, здається очевидним. Та й А.Шевченко, який у свої майже 36 років феноменально зіграв у матчі проти шведів, завершує активну футбольну кар’єру, а гідної заміни йому поки немає. Аналізувати, виправляти помилки і робити необхідні кадрові перестановки треба своєчасно, щоб пройти відбір і хоча б потрапити у фінальну частину світової футбольної першості. Восьме місце нашої команди на Мундіалі – 2006 має до цього спонукати, а натхненна гра з англійцями підтвердила наявність достатніх резервів для демонстрування гри високого рівня.

Сумно, що такої самовіддачі, як у матчі з англійцями, українські футболісти не продемонстрували зі збірною Франції. Адже у подібних турнірах, кубкового типу, кожен матч треба грати, як останній, з повною викладкою сил на полі. Тільки тоді можна розраховувати на успіх. Та й належної підтримки наших футболістів з боку теж наших вболівальників на донецькому стадіоні не було. Так, з французами хлопці зіграли слабкувато, особливо в другому таймі, але і освистувати одразу їх за це не можна. Вони ж усвідомлюють, що боронять спортивну честь України, і мають відчувати підтримку своїх вболівальників. Цього, на жаль, не було.

Наче якийсь фатум висить над «Донбас – ареною», коли там грає наша футбольна дружина. Не допомагає навіть присутність на матчах української збірної видатних «футболістів» сучасності В.Януковича та М.Азарова. Чи не з їхньої примхи, задля здобуття ймовірно більшої прихильності виборців до своєї партії саме на сході і півдні під час осінніх парламентських виборів ц.р., два найбільш відповідальні матчі групового турніру наша команда грала в Донецьку, а не в Києві на «Олімпійському»? І хоча у матчі наших з англійцями ситуація на трибунах «Донбас – арени» разюче покращилася в плані підтримки українських футболістів порівняно з грою проти Франції, в т.ч. і за рахунок великої кількості вболівальників з інших областей нашої країни, це не змогло переламати негативної карми цього стадіону для нашої збірної. Може тут накладається відбиток і бурхливих 90х та тодішнього первинного накопичення капіталу нинішнім власником «Донбас – арени»…

Такий шанс для українського футболу, оскільки ми були господарями і грали вдома, може більше не повторитися. Саме статус господарів давав нашій команді можливість пройти хоча б до чвертьфіналу. На жаль, з різних мотивів, цей шанс не був використаний, в т.ч. і через політичну короткозорість нинішнього режиму. І дуже боляче, що так сталося.

На мій погляд, національна збірна України з футболу всі свої офіційні матчі, а тим більше такі відповідальні, якими були поєдинки зі збірними Франції та Англії, має грати у Києві на «Олімпійському». Бо тут, у столиці, б’ється пульс нашого народу, сюди ведуть всі українські дороги, тут вершиться доля України. Тому всім нам, представникам Галичини і Донбасу, Буковини, Закарпаття і Волині, Поділля, Полісся, Криму і Слобожанщини, Сходу і Заходу, Півночі, Центру і Півдня, треба єднатися навколо Києва – нашого славного стольного граду. Таке єднання забезпечить Україні поступ вперед, справді українську владу, гідне життя, процвітання та перемоги, в т.ч. і спортивні. Адже Київ – серце вічної України, нашої неповторної Батьківщини!