Чому ж вибори міського голови стали проблемою, хоча раніше були лише питанням виборчого часу? Олександр Попов, призначений у 2012 році головою КМДА, який з 2007 року займає №19 у списку Партії регіонів, та Галина Герега, секретар міської ради, яка після відставки Черновецького виконує обов’язки міського голови і родинними зв’язками «пов’язана» з провладною партією, мали зіграти вигідний тандем у виборах. Віддавна вважається продуманим проектом регіоналів переведення Попова в Київ з Комсомольська. Надії проектантів, які покладались раніше, посипались разом зі снігом в березні. Прогнози поразки Попова в майбутніх виборах, які почали лунати після його невдалого координування процесу очистки столиці від снігу, є лише результатом всезагальної паніки, яка покриває всі причинно-наслідкові зв’язки його невдачі, що були до цього.

Проблемою виборів є проблема Партії регіонів, яка втратила свого переможного кандидата на пост мера. Результати опитування, проведені Центром зовнішньополітичних досліджень ОПАД в м. Києві, говорять про повний провал Олександра Павловича. Лише 6% готові проголосувати за висуванця від влади, 6% потенційних прихильників, які скоріш за все проголосують, 38% – скоріш за все не проголосували б і 40% киян точно не підтримають Попова. Навряд чи 10%, які поки що не визначились, зіграють якусь роль. Натомість кращою картиною виглядає положення опозиції. Незважаючи на нечітко визначеного кандидата (а лише уявного Порошенка), кияни готові підтримати майбутній образ мера від опозиції на 31%, 44% вагаються у своїй позитивній підтримці, скоріш за все не проголосують 12% і точно не проголосують 7%. Знову 6% не дають різниці при такому чіткому розподіленні прихильності.

Не так вже імпонує посада голови Києва, як прогнозована президентська, лідеру партії «УДАР». Вагання Кличка – на руку Тягнибоку, який піде на вибори тільки у тому випадку, якщо Віталій викреслить свою кандидатуру з виборчого списку. Протилежно діє Об’єднана опозиція, яка радо пропонує свою підтримку «ударівцю» у найближчих виборах. Практично розпочинається процес «спихання» майбутніх кандидатів в Президенти на рівень київського мера. Кожен радий бачити іншого в кріслі міського голови, так як це додає зайві шанси на перемогу в президентських перегонах. Патова ситуація залишається хіба що у Партії регіонів, яка, не маючи гідної заміни провальному Попову, зсилається на Конституцію та недопущення проведення нелегітимних виборів, тим самим відтягуючи час. Для чого затягувати з виборами? За словами Володимира Олійника, народного депутата України, провладні представники мають намір надати новий статус київському міському голові, який набуде повноваження вищі за повноваження «англійської королеви». Закидаючи обвинувачення в бік опозиції та їх намагання блокувати трибуну парламенту для того, щоб пришвидшити процес обрання мера, регіонали паралельно узурпують місцеве самоврядування і, як говорить Леонід Ємець (нардеп, фракція ВО «Батьківщина»), «здійснюють системний злочин», подовжуючи роботу «нечинних» депутатів КМДА.

Поки регіонали та опозиційні сили перекладають відповідальність з одних рук в інші, назрівають нові кандидати. Так, за словами народного депутата Павла Різаненка, «УДАР» пропонуватиме Юрія Луценка. Леонід Черновецький не чекає запрошень, а діє за власною ініціативою, заявляючи на своєму персональному сайті про повернення.

Чи вдасться втілити свої найближчі плани хоч одному з представників влади, покаже час. Це єдине, на що можна сьогодні сподіватись киянам. Як завжди, аморфність та невизначеність вирішує подальші політичні та соціальні перипетії української столиці.

У процесі розробки реформування освіти депутатами від Партії регіонів (М. Сорока, С. Ківалов, Г. Калетнік) та опозиції явно не допомагали офіційні урядові структури, які супроводжують впровадження Болонського процесу. Ноткою якості європейської освіти віддає хіба що проект групи М. Згуровського.

Цікавим процесом є й сам вступ України до Болонського процесу. Галопом за Росією, яка готувалась до вступу з 1999 року, вступила й Україна зі своєю пострадянською системою освіти (травень 2005 р.). Виконати головну умову вступу в освітню систему європейських країн, тобто до 2010 року провести свої освітні системи у відповідність до єдиного стандарту, Україна, звичайно, не змогла. Підтверджує цей факт навіть те, що студенти досі вчаться за освітнім проектом 2002 року. Ті зміни, які сьогодні пропонує майбутньому поколінню Партія регіонів та опозиція, повністю протилежна обіцянкам 2005 року, коли, вступивши в Болонський процес, студентам яскравими фарбами намалювали децентралізацію, демократичність устроїв всередині вузів, справедливе оцінювання, яке здійснюватиметься за кредитно-трансферною системою, та можливість обміну між закордонними вузами. Сьогодні ці фарби переходять до рук, які поверх старих уявлень про цю картину накладають мазки корупції та зниження будь-яких соцгарантій.

Самі ж студенти гарно розуміють суть Болонського процессу. Так, наприклад, показує дослідження березня 2012 року, яке провів Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Як свідчать цифри, гарно розуміють принципи європейської системи 43%, уявляють суть – 50%, 7% чули, але не знають. Будучи на першому курсі Києво-Могилянської академії, яка, до речі, живе за Болонською системою, студенти прослуховують курс «Застосування принципів Болонського процесу», складають іспит, аж потім переходять до професійних курсів.

Впроваджуючи європейські принципи освіти окремо від стратегії Міністерства, вуз наражається на проблеми як з визнанням якості диплома, так і з самим процесом. Для того щоб забезпечити годинами викладача, щоб витягнути його на мінімальну ставку, приходиться робити вибіркові курси або обов’язковими, або ж зменшувати їх вибір, що, в принципі, суперечить положенню Болонського процесу. Неможливо сьогодні студенту діяти в системі мобілізації, тому що професійні предмети в Україні не співпадають з предметами за кордоном, і перезарахувати їх неможливо. Смішним здається і здобутий ступінь освіти «спеціаліст» в Україні, в Європі давно вчаться за 3-ступеневою, яка передбачає бакалавра, магістра та доктора. Говорити про процедуру визнання попереднього навчання після заборони Міністерством перехресного вступу взагалі немає сенсу.

Надати автономію вузам – означає втратити контроль над майбутнім, яке буде змінювати стару систему, до якої так звикли представники влади, впроваджувати європейські принципи, коли сьогодні попри євроінтеграційний курс ми більше тяжіємо до азійських країн. Освіта, над змінами якої працюють 5 років, залишається єдиною сферою, яку не вдалось переламати і підгребти під себе жодній владній силі.

Порада українського світила Т. Шевченка «учітеся, брати мої» навряд чи передбачала ту суму грошей, яку сьогодні доводиться сплачувати, щоб долучитись до самого хоча б процесу. Б’ючи на сполох про міграційні потоки студентів до інших країн, варто було б спочатку визначити причину небажання української освіти, хоча причини сьогодні демонструють і просять взяти до уваги студенти під стінами комітетів Верховної Ради.

Останні законотворчі процеси нашої влади спровокували злам українського менталітету. Роль громадянина-пристосуванця змінилась на противладного активіста. Так, за даними Центру дослідження суспільства, минулого місяця в Україні кількість протестних подій сягала 256. Якщо порівнювати з минулим роком, активність була значно меншою, різниця складає приблизно в сто одиниць. Столиця у цій кількості має п’яту частину, так як виграє за рахунок розташувань органів влади.

Проте активність громадян як Києва, так і інших регіонів в більшості випадків залежить від двох чинників: організатора та теми акції, які, власне, і нівелюють саму кількість охочих. Звісно, має важливість і віковий аспект, який розділяє активне населення відповідно до проблем, які стосуються тієї чи іншої вікової групи. Наприклад, на акції «Проти деградації освіти» 27 лютого вкрай важко було побачити активістів, старших за студентський вік, так само як студентів на «Марші незгодних» 25 лютого, де, окрім пенсіонерів, частково був залучений «середній» вік.

Зокрема, акції, пов’язані з тими проблемами, які стосуються більш соціально-економічного становища. Звісно, мобілізувати сьогодні ресурси «за щасливе майбутнє» ніхто не буде, тому акції виникають переважно в стані «коли припекло». Залежно від того, кому «пече», і відбувається сам процесс. Якщо водіям – кладемо шини під КМДА (7 лютого). Сам результат теж залежить від організатора та його можливостей довести діло до «щасливого» кінця. З моніторингу того ж Центру дослідження суспільства, на кожну сотню проведених протестів приходилось близько 5 поступок з боку сторін, до яких звертались. Зараз про позитивну тенденцію «врахувати бажання» населення годі й говорити, та й показник 5 зі 100 – не занадто показує лояльність владних представників. Навпаки, нововиявлена риса умовної допомоги владним структурам з боку населення породжує негативну реакцію політичних діячів. Вищий адміністративний суд заявляє про необхідність реєстрації акції протесту за 10 днів, а правоохоронці починають збиратись на місці акції раніше самих протестувальників. Іноді просто вражає їх кількість, яка може бути майже такою ж, як і учасників акції (акція на захист Гостиного двору, 2 березня, 25 автобусів «Беркута»).

Але й самі активісти не є безгрішними. Сьогодні спокійно сприймається такий факт, як оплата громадянської активності. Щоб виправдати поєднання бажань реформ з можливістю отримати гроші за це ж бажання, наведу вислів, який вже є майже народною мудрістю: «час – це гроші», принаймні цей вислів пояснює капіталістичні погляди сьогоднішнього суспільства. Пригнічує й картина згортання банерів, як тільки годинникова стрілка вказує на кінцевий, попередньо визначений час акції. Складається враження, що наша позиція, задля якої ми полишаємо всі справи й виходимо на вулицю, вимірюється не твердістю ідей, а  синдромом маяка, який то загоряється, то гасне. Те, що статистична лінія зростання громадських організацій стрімко повзе вгору, не дає нам приводу говорити, що це показник й зростання громадянської свідомості. Робота на піку досягнення цілі відразу тягне за собою контроль вищих органів влади. Тож завдання формування свідомого та політично активного населення не варто віддавати в руки владним структурам, які, говорячи про демократичні цінності, тримають в руках кліщі контролю. Будувати світ з себе вчили нас ще в школі, проте за дитячими цінностями ми не бачили майбутню важливість цих слів.