Під час програми «Київський форум» з Реною Назаровою 14 лютого було піднято надзвичайно болючу і важливу тему: Чому столичні митці опиняються на вулиці, а директори музеїв мають стати бізнесменами!

Протягом останнього місяця не вщухають розмови про виселення художників з Андріївського узвозу, окрім цього Міністерство культури провело масштабну ревізію та змінило на своїх посадах очільників столичних музеїв.

Кому потрібна музейна революція?

Міністерство культури пояснює необхідність змін в музейному керівництві надзвичайно просто. Після проведеної перевірки діяльності 164 підвідомчих організацій Мінкультури, робота п’яти з них визнана незадовільною. Як результат, звільнення директорів трьох музеїв та двох заповідників. Наприкінці січня 2012 року було звільнено керівників Києво-Печерського заповідника, «Софії Київської», Музею національного побуту України, Музею Тараса Шевченка і Меморіального заповідника «Биковнянські могили».

Чітко вказати на порушення, які були допущені в ході роботи звільненими директорами в Мінкультури не беруться, але пояснюють, що не достатньо бути фахівцем в галузі історії, слід мати неабиякі менеджерські навички.

Першою з посади була знята гендиректор Києво-Печерського заповідника Марина Громова. На її місце призначили колишнього заступника міністра культури 33-літню Вікторію Лісничу, лікаря за фахом. Вона вже одного разу потрапила на сторінки газет, коли 5 січня 2011 року в столичному Будинку письменників під час вручення премії імені Гончара назвала письменника Олеся Гончара поетом. 24 січня була звільнена директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська, що обіймала цю посаду з 2000 року. Наразі пані Куковальська перебуває на лікарняному, колектив намагається відстояти свою керівницю, але, судячи з усього, Мінкультури не збирається змінювати своє рішення. Передбачається, що заповідник очолить директор науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Олена Сердюк. 25 січня відомство зняло з посту генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталю Клименко. На її місце призначили голову Гуманітарної ради при Президенті України Дмитра Стуса. 27 січня був відправлений у відставку директора Музею народної архітектури та побуту України Павло Федак. Його змінив заступник голови Державної служби туризму і курортів Дмитро Заруба, політолог за освітою. Також був звільнений директор Меморіального заповідника «Биківнянські могили» Володимир Безпаленко. Очікувалося, що можуть зняти директора Національного художнього музею України Анатолія Мельника, але цього так і не відбулося.

Говорячи про звільнення директорів музеїв, хотілося б акцентувати увагу передусім на тому, що, приймаючи відповідальні рішення, влада не вважає за потрібне сповістити громаду про зміну керівництва. До того ж узагалі не йдеться про відкритий конкурс на керівну посаду. Але чому? Невже кияни вважаються владою настільки духовно убогими, чи такими, які взагалі не цікавляться музеями та культурою? А можливо, нівелюючи інтерес до духовної складової, суспільству умисно нав’язуються матеріальні цінності.

Можна погодитися з думкою про те, що музеям необхідна реформа, зміна менеджменту, як кажуть в Мінкультури. Але здається, що однією лише зміною директора досягти мети неможливо. Для результату необхідна кардинальна не тільки зміна підходу до управління, а насамперед необхідне проведення нової політики. В усьому світі культурна спадщина, музейні фонди вважаються національною гордістю. Перед дверима музеїв вишиковуються довжелезні черги, хоча, скажімо, Нью-Йоркський музей може пишатися лише частиною тих фондів, якими володіють українські музеї. Чому так? Чому не тільки закордонні відвідувачі не знають про українські музейні надбання, але й самі українці мало знають про своє духовне багатство? Думається, що музеям дійсно потрібна реформа, але вона має бути проведена на всіх рівнях, починаючи зі зміни масової суспільної свідомості і завершуючи створенням іміджу музею як візитівки столиці.

Чому художники на вулиці?

Історія з виселенням художників з Андріївського узвозу набула широкого розголосу. Наразі ведуться судові тяжби. Можливо лише тому, що питання на слуху, художники, які винаймають будинок з 1982 року до сих пір ще не опинились на вулиці. Але не лише майстерні на Андріївському узвозі опинилися під прицілом. Практично по всій столиці, переважно в центральних районах міста, зокрема на Печерську, митців «попросили» звільнити приміщення.

Причиною виселення митців на Андріївському узвозі, 18 стало нібито порушення правил пожежної безпеки з боку художників. Незрозуміло, чому митців спочатку не попросили покращити протипожежні умови, а одразу попросили забратись геть. Очевидно, що на ласий шматок землі в історичному центрі міста накинули оком підприємливі ділки.

У 2007 році дане приміщення було продане приватним структурам, всупереч праву Спілки художників, як орендаря, викупити цю будівлю, реконструкцію якої готов були здійснити інвестори. Сьогодні художники доводять у суді, що продаж будівлі здійснено незаконно та всупереч інтересам міста. Рішення про її купівлю комерційною структурою вивчається Прокуратурою міста Києва.

Дане приміщення спілка орендує з 1982 року, в майстерні працюють 18 художників. Згідно з орендною угодою, художники можуть перебувати у приміщенні до реконструкції будівлі і затвердження документації, якої ще навіть не існує.

На сьогодні 14 художників, майстерні яких знаходяться на Печерську, готові пожертвувати собою і своїми роботами задля того, щоб відстояти своє право творити у своїх майстернях. Влада коментує проблему по-філософськи, мовляв, можливо у митців скінчилися терміни договору оренди приміщень, але чому ж тоді їх не поновлять на зразок того, як це робилося протягом 30–40 років.

Під час програми заступник голови КМДА Леонід Новохатько пообіцяв особисто розібратись з проблемою і допомогти митцям. Але не зрозуміло, чому власне взагалі постало це питання. Кому заважають художники, які займають невеликі за площею приміщення і справно сплачують за них.
Логіка підказує, що комерційний інтерес, який лежить на поверхні всіх процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві диктує свої правила гри. Керуючись ситуативними перевагами, чиновники навряд чи задумаються над тим, наскільки глибоке коріння у простого виселення митців сьогодні і в що може перерости воно завтра?

Виселяють художників на Узвозі передусім для того, щоб завтра на місці Спілки створити щось на зразок розважально-торгового центру. Туди ходитимуть діти і гратимуть в комп’ютерні ігри та ігрові автомати замість того, щоб відвідати музей чи художню виставку. Які наслідки, здогадатись можна дуже просто – суспільство, яке не має духовної, культурної складової, – приречене.