Є терпіння, за яке можна поважати: терпіння у муках матерів, які народжують дитину, терпіння справжніх творців у роботі, терпіння ображених за правду, терпіння тих, хто перебуває у в’язницях за свої політичні переконання і критику влади… Але є терпіння безглузде, принизливе.
Неповага до свого терпіння, що переходить у громадянський гнів – це воскресіння особистості чи нації. Але страшно, коли неповага до свого терпіння перетворюється у тупу пристосованість. Яка вже тут самоповага? Та й як можна поважати самих себе, якщо ми щоденно дозволяємо стільки неповажливого до себе?..
Вибори мера Києва і депутатів до Київради не проводять, а більшість киян це терпить і не протестує – можливо, тільки у серці та душі. Вони надають право голосу тільки політикам і громадським діячам. Але ж цього замало. На тротуарах вулиць і площ столиці припарковано автомобілі, небезпечно тут пересуваються, і це не дає можливості городянам нормально йти тротуаром, особливо в центрі міста. Влада та міліція мовчать, бо немає широких протестів щодо цього безладдя та анархії. Кілька тисяч старих ліфтів у житлових будинках потребують термінової заміни, а київська влада увесь час скаржиться на відсутність фінансування. Про недоцільне використання бюджетних коштів вони мовчать, а люди тим часом щоденно ризикують своїм життям і стали заручниками ліфтів. У засобах масової інформації нерідко можна прочитати інформацію про небезпечний стан міського колектору і трубопровідних старих підземних комунікацій. Численні аварії, які часто почали виникати у системах водо- і теплопостачання, можуть привести до більш масштабної катастрофи, якщо не почати заміну труб і комунікацій. Влада і громадськість про це знають, але становище не змінюється. Забруднену воду у Дніпрі біля Києва та інших міст потрібно очищати, як і саму річку, бо цю воду п’ють кияни і ще 30 мільйонів українців. Втім, ми чекаємо чуда і що хтось за нас це зробить і надасть нам бажане фінансування та необхідні проекти…
Прикладів можна навести ще багато. Тільки вони будуть не на користь нинішньої київської влади різних рівнів.
Недоліки суспільства ми звикли лицемірно списувати на інших, зокрема на уряд. Але давайте будемо чесними і зізнаємося, що у безлічі життєвих проблем та негараздів винна не тільки влада, але й сам народ, який дозволяє робити з ним що завгодно. Дозволяти і не зупиняти злочини і зловживання – значить бути співучасниками в них. А ми історично звикли дозволяти – притерпілись та пристосувались до такого перебігу подій.
Наведу кілька показових прикладів, які відбулися за останні дні. В столицю Дагестану, м. Махачкала (Росія), прибув вертоліт зі спецназом і кілька машин, прямо перед будинком міської адміністрації було заарештовано мера міста, і його у наручниках було вивезено до Москви. Чиновникові інкримінують численні зловживання і причетність до вбивства, збуту наркотиків. Між іншим, розслідування корупційних схем і зловживань підприємства «Оборонсервіс», яке взаємодіяло з Міністерством оборони Росії, триває, й проводяться гучні арешти. Протягом року звільнили з посад і посадили за грати мерів трьох міст. У росіян дійсно є чому повчитися!..
В турецькому місті-мегаполісі Стамбулі два тижні тривають вуличні протистояння між тисячами жителів міста та поліцією. Турки називають це місцевою революцією. А почалося все з акції протесту проти вирубки дерев і забудови центрального парку. Люди вимагали скасувати це рішення, а тепер вже вимагають відставки уряду і місцевої влади Стамбула. Гадаємо, що дуже скоро ми побачимо чи досягнуть протестувальники свої мети. Але цей приклад показує, що за справедливість і краще життя слід боротися.
Чи можливе таке у нас? Питання риторичне – відповідь зрозуміла…
Пристосованість – це капітуляція перед безоднею принижень. Взаємне приниження – як клубок гадюк, кинутий недоброю рукою у чимало родин. Гадюки хамства і грубощів з таких квартир виповзають на вулицю, заповзають у метро і тролейбуси, школи, згортаються кільцями на столах чиновників, на базарах і в магазинах. У таку безодню принижень перетворився наш щоденний побут. Спочатку ми принижуємося, щоб довго чекати і отримати квартиру чи гуртожиток, влаштувати дитину у дитячий садок, знайти нормальну роботу. Людина втрачає честь і гідність, коли, не дай Боже, потрапляє у комунальну лікарню, бо її немає чим лікувати, а стан самих лікарень жахливий. Терпимо і принижуємося, коли просимо чиновників КМДА і районних адміністрацій приборкати численні вибухи петард і салюти перед вікнами житлових будинків, надавати людям якісні житлово-комунальні послуги і своєчасно прибирати сніг та кригу взимку. Принизливо, що не вистачає книг рідною мовою, а дітям – комп’ютерів у школах та дитячих садках. Принизливо, що ми досі не маємо у достатній кількості власних недорогих ліків вітчизняного виробництва, щоб лікувати свій народ.
Лише те суспільство у повному розумінні слова демократичне, коли все воно – знизу догори – відчуває урядом себе, а не владну верхівку, від якої усі раболіпно чекають вказівок і на яку потім звалюють провину за всі помилки. Власна боягузлива безвідповідальність – ось що криється піж підлабузництвом беззаперечного виконання. Насильницькі підганяння бути громадсько активними довели наше суспільство своєю нудотною дидактикою до хронічної пасивності. Пристосованість до власної пасивності, придушуючи у зародку потенційну позитивну енергію багатьох талановитих людей, водночас створює живильне середовище для негативної енергії «активних» негідників. Капітулянтське гасло пасивності: «Я маленька людина, що я можу!». Але якщо ти виправдовуєш своє боягузтво тим, що нічого не можеш, то не наважуйся скаржитися і вимагати! Не протягуй жебрацьку руку, якщо ти й досі не в змозі стиснути її в кулак! Досить безкінечних листів і протестів «нагору», пора, здається, перейти до листів, протестів, дискусій «униз» – до самих себе, проти самих себе. Очевидно, що вбивці покращення життя причаїлися серед нас. Ми вбиваємо можливість змін нашою громадською боязкістю, нашим очікуванням: чия візьме?..
Життя в мріях і казці – підвладні законам сучасного жанру. Та ось казка добігає кінця. Відлунням її чудес живляться отроцтво, юність, щасливі моменти будь-якого життя. І на якомусь витку календаря око впирається у безвихідь, безодню. Людина з жахом усвідомлює: обхідних шляхів немає. Прірва, що, як пилосос, утягує все сущее, неодмінно втягне і її. Питання тільки в тому, коли: завтра?.. через тиждень? місяць? рік?
Автор: Олександр Борщевський
