директор Независимого института судебных экспертиз, член Европейской арбитражной палаты 

Можно выиграть бой, но проиграть сражение;
можно выиграть сражение, но проиграть кампанию;
можно выиграть кампанию, но проиграть войну.
Наполеон Бонапарт

Вот уже месяц с момента начала народного противостояния и действующей власти. Уже месяц, как Украину лихорадит боевая романтика от круглосуточных дежурств на собственноручно возведенных баррикадах, от полевых кухонь, от тысячи случайно встреченных людей, которые пришли на центральные майданы своих городов с одной целью – сделать все возможное, чтобы наша жизнь и жизнь наших детей стала лучше.

Принято анализировать, обсуждать и подводить итоги в сложившейся ситуации. Специалисты Независимого института судебных экспертиз (НИСЭ) провели собственную юридическую экспертизу политической ситуации и спрогнозировали возможные варианты развития дальнейших событий.

Красивые и идейные лозунги – «Перезагрузка власти» и «Отставка президента и правительства» – увы, так и останутся лозунгами. На сегодняшний день импичмент Президента Украины с юридической точки зрения невозможен. Кабинет министров четко озвучил свою позицию оставаться на местах и перейти в русло конструктивного диалога с митингующими. Такой же точки зрения придерживается и Президент Украины.

Ситуацию смогла бы уравновесить, а, возможно, и перевесить парламентская оппозиция, если бы за период «Евромайдана» набрала большинство идейных последователей. Пока только некоторые депутаты в открытую вышли из партии регионов и поддержали оппозицию, но этого числа явно недостаточно. Подводный камень «Евромайдана» кроется в том, что до сих пор лидерами оппозиции не создан реальный юридический механизм смены власти и, самое главное, не определен единый лидер от оппозиции.

На сегодняшний день у предводителей Евромайдана нет готовности полностью поставить новую команду и заменить действующее правительство, нет программы, нет плана дальнейших действий, нет четко сформированных требований. Вся так называемая «программа» базируется на народных лозунгах.

В этом главное отличие Евромайдана 2013 от Майдана 2004 года. В период «Оранжевой революции» было много недочетов, но была четкая оппозиционная стратегия, был лидер, была команда и тактический план действий. И кровопролития тогда не было допущено, хотя провокаций с обеих сторон было не меньше.

В сложившейся ситуации опять больше всех страдает народ. И те, которые днем и ночью стоят на Майдане, и те, кто поддерживают Майдан продуктами, теплыми вещами, денежными средствами, и даже те, кто негативно высказывается по отношению к Майдану. Страна в производственном отношении массово простаивает уже месяц – все работают «на Майданах» по всей Украине и «на Майданы».

Если ситуация продлится еще месяц, то начнутся необратимые явления экономического коллапса. Кому это выгодно? Почему обычные люди  – рабочие, учителя, медики – стали заложниками ситуации и разменной монетой в политической игре?

Экономическая ситуация усугубляется увеличением случаев бандитизма по всему Киеву. Одновременно с приезжающими «бороться за присоединение к Европе и отстаивать правду», в столицу хлынули массы безработных и уголовных элементов.

За последние две недели, согласно данным НИСЭ, участились случаи вскрытия и угона дорогих автомобилей возле супермаркетов, мелкие кражи женских сумок прямо из рук на улицах, разбойные хулиганские нападения на мирных граждан. Отряды милиции задействованы в политических разборках и стянуты в район центра города для осады митингующих майдановцев, а остальной город и его жители оказались незащищенным.

Искусственно созданное «Антимайдановское» движение не прояснило, а, на мой взгляд, усугубило ситуацию. Что нам хотят показать? Противостояние нации? Зачем? Украинская нация едина, в этом я точно уверен. Проводя исследования по разные стороны баррикад, анкетируя участников «Евромайдана» и сторонников действующего правительства со стороны «Антимайдана», мы фиксировали разные мнения и народные прогнозы. Но обе стороны уверены в том, что Западная и Восточная Украина составляют единую украинскую нацию.

Уже месяц Майдан живет в созданной замкнутой системе боевого самообеспечения. И «западные», и «восточные» жители, оказавшись на одном майдане, доказали, что без вмешательства правительства можно наладить внутреннее самоуправление, координацию, решать вопрос с логистикой людей на Майдан, приемом и распределением митингующих, а также вопросы с обеспечением питания, медикаментами и неотложной медицинской помощью.

И в этом главное достижение Майдана 2013 – победа собственного народа над многолетним чувством рабства, возрождение веры в самих себя и в собственные силы. В любом случае Евромайдан 2013 не пройдет бесследно. Майдан уже победил и стал символом возрождения нового украинского государства. Этот опыт бесценен не только для Украины, но и для всего мирового сообщества.

Хочется верить в хорошее. Верить, что на кровно выстраданном Майдане 2013 произойдет следующий важный политический шаг – самоопределится лидер, предводитель новых свободных людей, который не побоится отступить от собственных амбиций  взамен на осознанную ответственность за выбор украинского народа. Так как нам нужно не просто выиграть в бою, но и во всем сражении.

При этом в списке требований, которые выдвигает оппозиция, почему-то нет ни слова о Киеве. Хотя еще весной и летом тема нелегитимности столичной власти была чуть ли ни ключевой в риторике оппозиции. К тому же основания для назначения выборов в Киеве действительно есть. Мэра города нет уже полтора года, а срок полномочий столичного горсовета истек еще 2 июня.

Важно и то, что назначение выборов в Киеве могло бы стать первой серьезной и ощутимой победой Майдана. Во-первых, это продемонстрировало бы участникам протестов, что с ними считаются и идут на некоторые уступки. Во-вторых, такая «жертва», в отличии от отставки правительства, была бы допустима для власти – по крайней мере, если бы Майдан на этом решительно настаивал. В-третьих, с огромной вероятностью на выборах и мэра и совета победила бы оппозиция, заняв стратегически важный плацдарм для отстаивания результата в 2015 году.

Но для этого не хватает пока двух факторов. С одной стороны подобное требование не выдвигает оппозиция. С другой – за это не выходят киевляне. То, что требования выборов в столице не находят особо массовой поддержки среди горожан, очевидно хотя бы из того, что на соответствующих акциях, посвященных только киевской тематике, массовку составляли не протестующие, а милиция.

Чтобы исправить ситуацию, инициатива должна исходить снизу. Когда оппозиция почувствует, что это нужно людям, она просто будет вынуждена включить этот вопрос в перечень своих требований. А массовая поддержка идеи заставит власть хотя бы сесть за стол переговоров по данному поводу. Пока же Киев остается вне зоны внимания как протестующих, так и оппозиции. Но сама логика Майдана должна привести к тому, чтобы столица и ее проблемы были подняты на повестку дня протестов.

Так само малопомітною пройшла й річниця перебування на посаді голови Київміськдержадміністрації Олександра Попова, яку чиновник відзначив 16 листопада. Три роки тому в цей день Попов був призначений керівником КМДА і після усунення від справ Леоніда Черновецького, який згодом подав у відставку, став єдиним законним керівником у столиці. Законним, але не повноправним. Адже мером Олександр Павлович так і не став. Більше того, саме через побоювання у неспроможності Попова виграти вибори під прапорами правлячої партії вибори в Києві відкладають у щоразу довшу шухляду. Власне, як і вибори Київради, поточне скликання якої ще в червні перетнуло межу конституційного терміну своїх повноважень.

Річниця правління Попова не викликала особливого резонансу, утім, не лише через сумнівну легітимність столичної влади, а отже й удаваність приводу для святкування, а тому, що похизуватися Олександру Павловичу особливо нічим. Переважно досягнення голови КМДА носять суто формальний і показовий характер. На практиці ж столиця перебуває у політичній і, що ще гірше, у економічній кризі, в яку потрапила саме за час трирічного керівництва Попова.
Зовні все може виглядати красиво. Демонстративні успіхи нібито й є. Це і 6 станцій метро по так званій «синій» гілці, побудовані саме за Олександра Павловича, і розв’язки на Московській площі, мосту Патона, и естакада по вулиці Набережно-Хрещатицькій, і два запущених швидкісних трамвая на Борщагівці і Троєщині, і міська електричка. Зрештою, це і нові трамваї, тролейбуси та автобуси, закуплені до ЄВРО-2012.

Проте навіть ці досягнення, які видно на власні очі і до яких можна доторкнутися руками, на практиці виявляються не такими вже й грандіозними, як намагається подати їх КМДА, а, швидше, навпаки – доволі умовними. Ті самі лінії швидкісного трамваю і міську електричку відкривали недобудованими. Метро теж понад рік працювало у незрозумілому режимі через те, що зарано було введено в експлуатацію. Аби дістатися станції «Іподром», доводилося двічі пересаджуватися з потяга в потяг на «Васильківській» і «Виставковому центрі». Суперечливі відгуки й про розв’язки, які Попов і Азаров, до речі, задля піару відкривали по кілька разів.

Але це тільки зовнішня сторона результатів управління в Києві колишнього мера Комсомольська. Якщо зазирнути за фасад будівельних звершень Попова, виявиться, що місто знаходиться у страшенній кризі. Про політичну кризу і фактичне знищення у столиці самоврядування через відсутність обраного мера і фіктивне продовження повноважень міськради ми вже сказали.

Економічна ж криза у місті, якщо зазирнути у статистику, виглядає ще більш разюче. Падіння спостерігається майже по всім пунктам аналізу. Причому розпочалося воно саме після приходу «господарника» Попова. Парадокс, але такого не було навіть за часів мерства Леоніда Черновецького, якого кияни іменували не інакше як «марсіанином».

Показово, що економіка Києва падає швидше, ніж в країні в цілому, хоча столиця завжди була осередком добробуту на фоні інших регіонів. Так, за підсумками минулого року, виробництво промпродукції в Україні знизилося на 1,8%, а у Києві – на 4,1%. Загальні обсяги будівельних робіт минулого року скоротилися на 21,1%. Знизилася кількість приватних підприємців, за якою столиця завжди лідирувала з-поміж інших регіонів: з 284,1 до 90,5 тис. осіб. Заборгованість по зарплатах станом на 1 жовтня становить 84,4 млн. гривень, і міська влада попередила, що не зможе погасити її до кінця року.

Навіть у сфері медицини, яка є традиційною темою для піару міської влади – мовляв, відкрито понад 100 нових амбулаторних пунктів – спостерігаються негативні тенденції. Відкриття амбулаторій не призвело до суттєвого збільшення кількості відвідувань у лікарнях, тобто не сприяло наданню нових послуг у той час як населення столиці зростає. При цьому в місті закрилися шість повноцінних лікувальних установ, кількість лікарняних ліжок скоротилася з 30 до 29,6 тис., на 10 тис. населення – з 109 ліжок до 105. Кількість лікарів на 10 тис. чол. скоротилося з 84 до 82, а медсестер – з 114 до 111. Хоча в абсолютних цифрах зміни невеликі, але населення столиці зросло, а збільшувати кількість медиків не вважали за потрібне.

Перераховувати проблемні сфери можна нескінченно. Проте навіть з описаного очевидно, чому річниця Олександра Попова пройшла не поміченою і не привернула особливої уваги. Хизуватися дійсно нічим. За такі результати можна поставити хіба що «трієчку», та й ту з великою натяжкою. Адже головним досягненням Попова на посту можна вважати зруйноване самоврядування, за яким починається дедалі більш помітне руйнування всієї іншої інфраструктури життєдіяльності столиці. Нічого дивного. Обезголовлене місто занепадає як у приказці про рибу, що гниє з голови.

У Києві розпочалася осінь. Запізно. Так само як зарано – у лютому 2011 року в Каїрі розпочалася арабська весна. І що характерно для обох революцій – їх створили люди, а не політики. Тих перших десятьох людей, які вийшли на Майдан Незалежності ввечері 21 листопада ніхто нікуди не звав і не закликав. Вони вийшли відстоювати свій спосіб життя. Вийшли самі.

За ними підтягнулися інші. Спочатку людей було небагато. І всі сміялися із зовні банального символізму, коли новий Майдан розпочався у річницю Помаранчевої революції. Проте люди встояли і вистояли. Попри дощ, попри зневіру і попри відсутність – принаймні наразі – лідера у цього спонтанного і через це більш щирого протесту.

Сьогодні політики під прапорами різних кольорів намагаються очолити протести, які неможливо зупинити. І все ж сам факт того, що на майданах – Незалежності та Європейській площі – зібралися люди, що вони там залишаються попри дощ, втому і початок робочого тижня, вже говорить про серйозність намірів активної частини громадянського суспільства. Причому ця активність абсолютно не залежить від політиків. Люди і політики вийшли паралельно і незалежно одні від одних.

Самоорганізація населення говорить про дві важливі речі. По-перше, в Україні таки є громадянське суспільство, представники якого здатні вийти на вулиці, здатні визначитися зі своєю позицією та відповідно до такої позиції сформувати свої вимоги. По-друге, у нас залишилися цінності, які люди готові відстоювати попри проблеми і перепони, які для цього влаштовуються владою. Попри Беркут. Попри апатію. І попри зневіру.

Ті, хто сьогодні зібралися на столичних майданах і на вулицях та площах інших міст, зорганізувалися переважно через соціальні мережі. Цей факт нагадує організацію Арабської весни, коли люди також домовлялися про зустрічі і виходи на протести через соціальні мережі.

Фактично, громадяни склали тест на здатність відстоювати свої права самостійно і самостійно висловлювати свої позиції. Проте це проміжний тест. Якщо на вулиці вийде 500 000, можна буде сміливо говорити – після успішного тесту складено іспит. Іспит на те, що ми суспільство, а не стадо. І ми вміємо ухвалювати рішення для себе і за себе. А не сліпо йти за сліпими, як на картині Пітера Брейгеля, падаючи у провалля нездатності думати своїми головами.

Лише від нас залежить, чи прийде за Київською осінню Українська весна.

У цьому сенсі приклад України може бути показовим. В її Конституції стандарти правової держави передбачені з урахуванням світового досвіду, а «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» – взагалі найбільший за обсягом розділ Конституції. Тим більше, що і інші розділи Основного Закону так чи інакше включають важливі норми, характерні для правової держави.

Чому ж в такому разі ми говоримо про брак демократії в Україні? Чому цей факт (при об’єктивному аналізі) є незаперечним? Тому що практика суспільного життя, державного управління цей факт підтверджує повсюдно і повсякчас. Для прикладу, у нас передбачене виборче право – основоположне в правовій системі, проте воно перекреслене механізмом адмінресурсу. В Україні народ має бути (за Конституцією) джерелом влади, проте його право в цьому сенсі лише декоративне, джерелом влади є… виконавча влада. Однією із ключових ознак правової держави є свобода слова, так визначено і нашими нормативними документами, проте всі ЗМІ є приватними, і їх редакційна політика залежить винятково від приватних інтересів окремих олігархів і їх корпорацій.

Подібні протиставлення можна продовжувати щодо судової системи, місцевого самоврядування, правоохоронних органів і т. д., але важливіше знайти відповідь на причини такого становища і запропонувати шляхи виправлення ситуацій так, щоб стандарти правової держави стали діючими в Україні.

Не варто зводити все до традицій, але в Україні (та й не лише в ній) вони значно впливають на практику, особливо в період становлення, формування державних і суспільних інститутів. В країні, яка утворилася на території, що не була державою, важко сподіватися на право і демократію. Особливо, якщо пам’ятати, що державне утворення, куди входила Україна, ніколи не було демократичним. Починаючи з давніх часів, покоління за поколіннями сприймали як даність одноосібне правління з багатьма проявами диктатури, незважаючи на зовнішні ознаки демократичної монархії, радянської влади тощо. Природно, що цей досвід використаний і в часи суверенності. Долучені до інструментів влади (а саме через них забезпечуються або спотворюються правові стандарти) не мали іншого досвіду, аніж досвіду централізації, адміністрування, одноосібної влади.

Згодом ця обставина закріпилася матеріальними інтересами, бо однією з функцій влади є зміна відносин власності. Влада стала каналом доступу до власності, а власність, капітал став гарантією присутності у владі. Цей специфічний симбіоз в Україні фактично завершено, бізнес (капітал) став владою, влада і бізнес стали тотожними поняттями. Тому всі механізми функціонування держави з формально правовими характеристиками служать 2-3 відсоткам населення (разом з чиновництвом, яке обслуговує реальну владу і має з цього зиск; до цього привілейованого прошарку можна віднести сукупно до 5% населення). Держава в Україні фактично – це така частка суспільства, інтереси якої мають дуже віддалений стосунок до інтересів всього населення, в тому числі (і найперше) до його прав і свобод.

Таку приблизно маємо нинішню картину суспільного життя в Україні. Причому не треба захоплюватися ознаками демократії у вигляді протиборства по лінії влада–опозиція. Оцінка тут проста: чиї інтереси відстоює та чи інша сила. У нашому випадку – інтереси різних структур бізнесу. Боротьба між ними зовні набирає вигляду демократичних проявів, тим паче, що опозиція на словах використовує багато демократичних аргументів, але це всього лише боротьба за владу, і до демократії вона не має жодного стосунку. Яскравим прикладом у цьому відношенні була так звана помаранчева революція кінця 2004-го року. Населення вийшло на вулицю, воно прагнуло свобод, добивалося демократії. Але гасла лідерів громадського руху розходилися з їхніми намірами, з прагненням до влади як недемократичного інструменту. Те, що сталося згодом з Конституцією, з практикою формування влади різних рівнів та її реальними справами, свідчить, що в контексті демократії різниці між Кучмою, Ющенком, Тимошенко, Януковичем… немає ніякої.

Саме тому міжнародне, зокрема європейське, співтовариство повинно не впадати в ейфорію від закликів про європейський шлях розвитку України. Незалежно від того, звідки звучать вони: чи в Брюсселі від В. Ющенка, чи з тюрми від Ю. Тимошенко, чи з президентського офісу від В. Януковича. Важлива суть намірів. Бо з авторитарною системою влади демократичній Європі Україна не потрібна. Така Україна в європейський дім не вмонтовується.

Вже більше 15-ти років соціалісти України відстоюють гасло «Збудуємо Європу в Україні!». Будучи абсолютним прихильником цього заклику, маю на увазі якраз стандарти і гарантії правової української держави. Їх, крім нас самих, в Україні ніхто не забезпечить. Демократію ні імпортувати, ні експортувати неможливо.

Здається, що існуюча в Україні ситуація не дає підстав для оптимізму. Тим не менше перспектива є, причому не радикального, а еволюційного характеру. Завдання полягає в створенні юридично-правових умов для вирішення двох основоположних завдань: 1- розмежування бізнесу і влади; 2 – створення засад самоврядності.

Шлях до вирішення цього завдання – прийняття закону про вибори на основі відкритих партійних списків замість тих шахрайських правил, які є результатом змови між представниками різних політичних сил в парламенті.

Другий крок – конституційні зміни щодо місцевого самоврядування. Передусім – щодо ліквідації районних державних адміністрацій, інституту, що є взагалі гальмом розвитку України, середовищем корупції, хабарництва, порушення прав людини.

Якраз ці вимоги мали би звучати з боку європейського співтовариства до України. Вони ключові, їх не можна замінити ніякими вимогами суб’єктивного характеру, в т. ч. щодо політичних переслідувань. В демократичній державі політичні переслідування неможливі, одночасно й відповідальність на основі закону обов’язкова.

Чи вдасться в Україні забезпечити необхідні зміни? Це головна політична проблема. Нинішній рік в цьому відношенні дуже важливий. Півроку тому парламент зусиллями регіоналів і комуністів ухвалив винятково реакційний закон про всеукраїнський референдум. На основі цього закону можна одержати будь-яку, вигідну владі, юридичну норму. Велика загроза виникає й стосовно суті конституційного порядку, бо референдумом можна внести такі зміни в зміст Конституції (і взагалі прийняти її нову редакцію), що від правового порядку, від стандартів правової держави залишиться одна вивіска, та й та закріплена на стовпі адміністративної вертикалі.

Гадаю, що саме ця обставина повинна турбувати європейське демократичне співтовариство. Турбувати більше, ніж усі інші обставини суспільного життя в Україні.

Неповага до свого терпіння, що переходить у громадянський гнів – це воскресіння особистості чи нації. Але страшно, коли неповага до свого терпіння перетворюється у тупу пристосованість. Яка вже тут самоповага? Та й як можна поважати самих себе, якщо ми щоденно дозволяємо стільки неповажливого до себе?..

Вибори мера Києва і депутатів до Київради не проводять, а більшість киян це терпить і не протестує – можливо, тільки у серці та душі. Вони надають право голосу тільки політикам і громадським діячам. Але ж цього замало. На тротуарах вулиць і площ столиці припарковано автомобілі, небезпечно тут пересуваються, і це не дає можливості городянам нормально йти тротуаром, особливо в центрі міста. Влада та міліція мовчать, бо немає широких протестів щодо цього безладдя та анархії. Кілька тисяч старих ліфтів у житлових будинках потребують термінової заміни, а київська влада увесь час скаржиться на відсутність фінансування. Про недоцільне використання бюджетних коштів вони мовчать, а люди тим часом щоденно ризикують своїм життям і стали заручниками ліфтів. У засобах масової інформації нерідко можна прочитати інформацію про небезпечний стан міського колектору і трубопровідних старих підземних комунікацій. Численні аварії, які часто почали виникати у системах водо- і теплопостачання, можуть привести до більш масштабної катастрофи, якщо не почати заміну труб і комунікацій. Влада і громадськість про це знають, але становище не змінюється. Забруднену воду у Дніпрі біля Києва та інших міст потрібно очищати, як і саму річку, бо цю воду п’ють кияни і ще 30 мільйонів українців. Втім, ми чекаємо чуда і що хтось за нас це зробить і надасть нам бажане фінансування та необхідні проекти…

Прикладів можна навести ще багато. Тільки вони будуть не на користь нинішньої київської влади різних рівнів.

Недоліки суспільства ми звикли лицемірно списувати на інших, зокрема на уряд. Але давайте будемо чесними і зізнаємося, що у безлічі життєвих проблем та негараздів винна не тільки влада, але й сам народ, який дозволяє робити з ним що завгодно. Дозволяти і не зупиняти злочини і зловживання – значить бути співучасниками в них. А ми історично звикли дозволяти – притерпілись та пристосувались до такого перебігу подій.

Наведу кілька показових прикладів, які відбулися за останні дні. В столицю Дагестану, м. Махачкала (Росія), прибув вертоліт зі спецназом і кілька машин, прямо перед будинком міської адміністрації було заарештовано мера міста, і його у наручниках було вивезено до Москви. Чиновникові інкримінують численні зловживання і причетність до вбивства, збуту наркотиків. Між іншим, розслідування корупційних схем і зловживань підприємства «Оборонсервіс», яке взаємодіяло з Міністерством оборони Росії, триває, й проводяться гучні арешти. Протягом року звільнили з посад і посадили за грати мерів трьох міст. У росіян дійсно є чому повчитися!..

В турецькому місті-мегаполісі Стамбулі два тижні тривають вуличні протистояння між тисячами жителів міста та поліцією. Турки називають це місцевою революцією. А почалося все з акції протесту проти вирубки дерев і забудови центрального парку. Люди вимагали скасувати це рішення, а тепер вже вимагають відставки уряду і місцевої влади Стамбула. Гадаємо, що дуже скоро ми побачимо чи досягнуть протестувальники свої мети. Але цей приклад показує, що за справедливість і краще життя слід боротися.

Чи можливе таке у нас? Питання риторичне – відповідь зрозуміла…

Пристосованість – це капітуляція перед безоднею принижень. Взаємне приниження – як клубок гадюк, кинутий недоброю рукою у чимало родин. Гадюки хамства і грубощів з таких квартир виповзають на вулицю, заповзають у метро і тролейбуси, школи, згортаються кільцями на столах чиновників, на базарах і в магазинах. У таку безодню принижень перетворився наш щоденний побут. Спочатку ми принижуємося, щоб довго чекати і отримати квартиру чи гуртожиток, влаштувати дитину у дитячий садок, знайти нормальну роботу. Людина втрачає честь і гідність, коли, не дай Боже, потрапляє у комунальну лікарню, бо її немає чим лікувати, а стан самих лікарень жахливий. Терпимо і принижуємося, коли просимо чиновників КМДА і районних адміністрацій приборкати численні вибухи петард і салюти перед вікнами житлових будинків, надавати людям якісні житлово-комунальні послуги і своєчасно прибирати сніг та кригу взимку. Принизливо, що не вистачає книг рідною мовою, а дітям – комп’ютерів у школах та дитячих садках. Принизливо, що ми досі не маємо у достатній кількості власних недорогих ліків вітчизняного виробництва, щоб лікувати свій народ.

Лише те суспільство у повному розумінні слова демократичне, коли все воно – знизу догори – відчуває урядом себе, а не владну верхівку, від якої усі раболіпно чекають вказівок і на яку потім звалюють провину за всі помилки. Власна боягузлива безвідповідальність – ось що криється піж підлабузництвом беззаперечного виконання. Насильницькі підганяння бути громадсько активними довели наше суспільство своєю нудотною дидактикою до хронічної пасивності. Пристосованість до власної пасивності, придушуючи у зародку потенційну позитивну енергію багатьох талановитих людей, водночас створює живильне середовище для негативної енергії «активних» негідників. Капітулянтське гасло пасивності: «Я маленька людина, що я можу!». Але якщо ти виправдовуєш своє боягузтво тим, що нічого не можеш, то не наважуйся скаржитися і вимагати! Не протягуй жебрацьку руку, якщо ти й досі не в змозі стиснути її в кулак! Досить безкінечних листів і протестів «нагору», пора, здається, перейти до листів, протестів, дискусій «униз» – до самих себе, проти самих себе. Очевидно, що вбивці покращення життя причаїлися серед нас. Ми вбиваємо можливість змін нашою громадською боязкістю, нашим очікуванням: чия візьме?..

Життя в мріях і казці – підвладні законам сучасного жанру. Та ось казка добігає кінця. Відлунням її чудес живляться отроцтво, юність, щасливі моменти будь-якого життя. І на якомусь витку календаря око впирається у безвихідь, безодню. Людина з жахом усвідомлює: обхідних шляхів немає. Прірва, що, як пилосос, утягує все сущее, неодмінно втягне і її. Питання тільки в тому, коли: завтра?.. через тиждень? місяць? рік?

У Києві утворився владний прецедент і своєрідна адміністрація, яка почуває себе наче відокремлене князівство чи місцева монархія. І це поступово набирає усе більш загрозливих форм. Кияни вже звикли до частого порушення чиновниками Конституції і законів України, зловживань у різних сферах діяльності. І що характерно: суворих покарань, гучних судових процесів, відсторонень з посад «солідних» високопосадовців не видно й не чути.

Втрата морального авторитету столиці породжує переважаючий розвиток інших культурно-ідеологічних центрів у державі і сприяє розвиткові відцентрових тенденцій у політиці. Зростає загроза сепаратизму культурологічного, а затим й політичного. У перспективі – загроза конституційному ладу, що, крім іншого, є проблемою національної безпеки держави. У свій час саме Секретар Ради національної безпеки і оборони України А. Клюєв представляв О. Попова, коли того зустрічали зі стриманим виразом облич в будинку КМДА. Може, давно пора публічно визнати помилку такого призначення у столиці і дати киянам можливість  скоріше обрати керівників місцевої влади і депутатів таких, яких бажає бачити народ , київська громада?

Наразі у Києві накопичилося безліч проблемних питань, які становлять загрозу національній безпеці держави, конституційному ладу, а головне – становлять небезпеку для мільйонів людей.

1. Ще у листопаді 2009 р. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, яка розслідувала факти зловживань київської влади, повідомила, що Київ знаходиться на межі техногенно-екологічної катастрофи. І цю проблему досі не знято, вона є, хоча б через загрозливий стан місцевого колектору і численних трубопроводів. Всі це знають!

2. Річка Дніпро вкрай забруднена, потребує термінового очищення, бо ця водна артерія дає питну воду не тільки Києву, а й 35 мільйонам людей в Україні. Київську набережну потрібно рятувати від сміттєвих варварів!

3. Більшість лікарень столиці перебувають у вкрай занедбаному стані і потребують ремонту, оснащення медтехнікою та медикаментами, а харчування хворих в цих закладах лікування інколи гірше, ніж у тюрмах.

4. 40% комунального рухомого складу трамваїв і тролейбусів перебувають у вкрай занедбаному технічному і санітарному стані. Користування таким транспортом становить небезпеку для здоров’я городян і гостей міста. І що важливо. Пасажирів занедбаних вагонів не полишає відчуття огидності і моторошного душевно стану, коли вони заходять чи виходять з таких ось «вагонів». Справжній нервово-психологічний стрес і дискомфорт.

5. 30% спортивних майданчиків за місцем проживання населення перебувають в незадовільному стані, а головне – на них, як це було кілька десятиріч тому, не проводяться заходи фізкультурно-масового спрямування для населення. Проте вагоме місце недалеко від житлових будинків, шкіл, дитячих садків займають нині комерційні кіоски, які торгують горілкою та безліччю сортів пива. Чи слід дивуватися після цього, що у нас проблема алкогольної залежності молоді набуває дедалі більшого поширення, а стан її здоров’я усе більше погіршується?

6. Чимало протестів екологів викликає знищення зелених зон через численні забудови.

7. Дуже шкодить здоров’ю киян і захисту їх від сонячної та чорнобильської радіації, шкідливого впливу різних інфекційних хвороб те, що вулиці, дороги столиці не поливаються водою шляхом використання спеціальних машин та інших пристроїв. Особливо це доречно робити у літню спеку. Не вистачає коштів чи розуму, щоб реалізувати таку програму?

8. Тисячі ліфтів у багатоповерхових будинках Києва потребують сьогодні заміни чи капітального ремонту, модернізації. Здебільшого через те, що відпрацювали свій термін експлуатації. Їх подальше використання загрожує життю та здоров’ю мешканців багатьох будинків, порушує їх конституційні права та чинне законодавство.

Чи будуть зроблені висновки? Хочеться вірити, що так, але не віриться!

9. Кияни стурбовані  свавіллям чиновників та грубим порушенням конституційних прав по відношенню до двох жінок, які постраждали кожна по-своєму і пережили різні життєві негаразди. Об’єднало у примхах долі одне прагнення: досягнути справедливості і боротися проти безвідповідальності та бездіяльності київської влади, яка проігнорувала проблеми киянок і цим порушила Конституцію і закони України. У будь-якій демократичній і правовій державі за таке свавілля має бути кримінальна відповідальність і значна матеріальна компенсація постраждалим. Позбавтесь ілюзій, шановні читачі, ми живемо у Києві… Вчительку Ніну Москаленко рейдери силоміць вигнали з її невеликого старого будинку в елітному нині районі на Печерських пагорбах біля музею Великої Вітчизняної війни. Сам будинок розтрощили кувалдами. Постраждала Н. Москаленко подала куди могла скарги, у численних телеінтерв’ю просила допомоги у влади, але так її і не дочекалася. У всякому разі поки…

Член Національної спілки журналістів України Євгенія Борщевська впала взимку в центрі Києва і отримала дуже важку травму ноги, перенесла складну операцію та великі витрати на лікування. Подала позов на КМДА до Шевченківського районного суду про відшкодування матеріальних і моральних збитків та попри тривалу тяганину виграла-таки суд! Але столична адміністрація не виконує рішення суду, чим зухвало порушує Конституцію і закони України, дискредитує органи державної влади і судочинство держави. Навіть не можуть допомогти постраждалій жінці листи і вимоги, які надсилають у КМДА Державна виконавча служба України, Генеральна прокуратура України і Прокуратура  м. Києва. Це, по суті, конституційно-правовий колапс і антизаконний виклик всій системі установ державної влади. Хто і коли зупинить це свавілля??

10. І ще про одне тривале протистояння громадськості з київською владою. Йдеться про прийняте Київрадою рішення щодо перейменування вулиці Комінтерну на вулицю Петлюри. Згідно з інформацією КМДА, таке відбулося на виконання Указу Президента України від 16.05.2005 №793/2005 «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки». Важливий момент. У цьому Указі нічого не сказано про присвоєння назв вулиць на честь С. Петлюри. Понад сто мешканців вулиці Комінтерну поставили свої підписи у протестному листі до влади щодо такого  дивного перейменування їхньої рідної вулиці. Поки їх, окремі громадські організації, влада не чує. Або ж робить вигляд, що не чує.

Ось як з наукової точки зору прокоментував ці факти і подію відомий публіцист, громадський діяч, кандидат політичних наук Олександр Найман: «Антифашистський Комітет України направив лист голові КМДА О. Попову, і в найближчі дні такий лист буде надісланий секретарю Київради Г. Герезі. У порушеній проблемі йдеться про такі  відомі історичні факти щодо особистості С. Петлюри, як керування ним отаманами-погромниками Директорії. Під проводом цих отаманів було здійснено 40% погромів в Україні.  Крім того, за Варшавською угодою С. Петлюри з Ю. Пілсудським у 1920 році під юрисдикцію Польщі передавалися Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя. Цей договір був засуджений М. Грушевським, В. Винниченком та переважною більшістю інших національно-патріотичних діячів. Крім того, Петлюра і підпорядковані йому військові підрозділи брали участь в агресії Польщі проти України у квітні 1920 року». Невже київська влада так далеко зайшла у своїх амбіціях щодо перейменувань столичних вулиць, що явно «промахнулася» із одіозною «постаттю» С. Петлюри? Втім, виправити помилку завжди можна, була б тільки воля, здоровий глузд і бажання прислухатися до думок і порад громадськості.

Хотілося б торкнутися і теми варварського зносу частини пам’ятника С. В. Косіору у сквері навколо кінотеатру «Київська Русь» по вулиці Артема. Ця руйнація відбулася ще при минулій київській владі, чомусь знесли тільки голову державному діячеві, а сам постамент залишили. У варварів свої закони, норми моралі. Але ж пам’ятку історії та архітектури слід реставрувати і відновити. Про це твердить чимало киян. Дуже доречно буде, коли КМДА вирішить на користь людей і здорового глузду, нашої історії ці важливі і неоднозначні дві проблеми, про які йшлося у пункті 10.

Пишу ці рядки статті, а на душі стає моторошно, часом не віриться, що такий коловорот антиконституційних подій і нехтування владними персонами чинного законодавства відбувається тривалий час у нашому рідному місті та державі. Втім, цей факт відомий і не раз осмислений. Нагадую тільки тому, що плебеїзація духу і моралі  – процес задавлений.  Сьогодні він сягнув меж потворності. Маємо напрочуд родючий грунт для негативу, і він примножуватиметься в міру того, як нинішні чиновники різного рангу будуть продовжувати насаджати свою шкалу цінностей. Єдине, що потрібно зробити – їх зупинити!

За останні роки кияни постійно натикаються на мури нерозв’язаних проблем, і це їх хвилює. Людина хоче вірити, що з часом все минеться і жити у Києві стане краще, безпечніше, комфортніше. Але не може уявити собі таке навіть у сміливих фантазіях, бо реальність зовсім інша – тривожна і напружена. Тому нерідко її боротьба з демонами страху переходить у хронічну форму.

Чимало тролейбусів і трамваїв нині перебувають у занедбаному, жахливому стані. Їхній зовнішній та внутрішній стан заслуговує не тільки на критичну оцінку. Він, цей стан, – небезпека для здоров’я і життя мільйонів киян. У старих тролейбусах і трамваях немає нормальної вентиляції, вагони не миються і не прибираються. Тут людям важко дихати (особливо у спекотну погоду). Уявіть собі, скільки мікробів та мікроорганізмів, небезпечних для здоров’я, знаходяться в такій сприятливій для них атмосфері, як київські трамваї, тролейбуси, автобуси, маршрутки? Пасажирський транспорт – це, мабуть, найбільше повсякденне скупчення людей у невеликому просторі. Чи слід дивуватися сталому рівню у Києві інфекційних хвороб та  туберкульозу? Чому не втручається у ситуацію столична санітарно-епідеміологічна станція і Міністерство охорони здоров’я? Брудні тролейбуси, трамваї, автобуси і маршрутки не повинні виїжджати з парків на столичні магістралі.

Скрізь і всюди ми наштовхуємося на вістря згаданих та інших важливих для існування людини кардинальних проблем. Вістря саме випирає із рваних одеж безликої та недієздатної київської влади.

Свіжий ефір: Свобода мирних зібрань: чи втратить громадянське суспільство свій голос?

Звичайно, що старий рухомий склад пасажирського транспорту, який давно потрібно було б відправити на капітальний ремонт чи здати на металобрухт, стає усе більш небезпечним для людей з точки зору його дорожньої експлуатації. І це особливо потрібно врахувати міській владі та комунальному підприємству «Київпастранс». Слід негайно змінювати ситуацію на користь киян, їх конституційних прав.

Стаття має не філософсько-риторичне спрямування. Тому наведу конкретні приклади.

Ось як виглядає ганебний список рухомого складу комунального транспорту, який відзначається не тільки іржавими зовні вагонами, брудом, але  й відсутністю зручних місць для сидіння пасажирів, зламаними лампами освітлення салонів, у деяких вагонах взагалі замість скла у вікнах знаходиться… фанера, а самі вагони розмальовані дебільними прихильниками «графіті».

•  Тролейбуси маршрутів: №30 (№ 4237), (№4233), (№2505), (№4230), (№4229), (№4013), ((№4234), тролейбус №46 (№4024), є чимало недоліків у тролейбусах на маршрутах №37, №37-а, також №29 та деяких інших напрямків.
• Трамваї маршрутів: №12 (№5850), №11 (№5817), №19 (№5944), № 33 (№ 3488), №35 (№005), (№020), (№3626).

Зрозуміло, що це тільки невелика частка жахів, які можна побачити і відчути, коли їдеш згаданими маршрутами. Недарма кияни часто скаржаться: у таких вагонах потрібно перевозити не людей, а тварин. Та й тим буде, певно, незручно й небезпечно у цих умовах  А взагалі,  рухомий склад трамвайно-тролейбусних маршрутів, які зв’язують Троєщину зі станціями метро «Петрівка» та «Дарниця», а стару Дарницю з Воскресенкою, Троєщиною, Лісовим масивом, Поділ з Куренівкою і Пуща-Водицею, потрібно якомога скоріше міняти та модернізувати. Бо зачеплені інтереси мільйона киян.

Хотілося б зупинитися і на такому моменті. Тривалий час на кінцевій зупинці тролейбусного маршруту №46-к (у провулку поруч з Північно-Броварським шосе і метро «Дарниця»), прямо на повороті до кінцевої зупинки і безпосередньо на ній водії-анархісти, які нехтують Конституцією і Правилами дорожнього руху, паркують на дорозі свої машини, що дуже заважає і водіям тролейбусів, і пасажирам. І хоча на відрізку у 30 метрів на видному місці висять два знаки, які забороняють у цьому місці не те що паркування, але й зупинку машин, ніхто на це не звертає уваги. Державтоінспекція Києва повинна давно взяти згаданий провулок і зупинку на постійний контроль, як, до речі, міська та Дніпровська райдержадміністрація. Анархію і безмежжя автопорушників потрібно зупинити!..

Але повернемося до головної теми публікації. Відчуваю чимало опонентів з чиновницького середовища, які не тільки не бажають сприймати прогресивні ідеї чи пропозиції, а й знаходять причини, які начебто ніяк не дозволяють більш успішно розвивати галузь трамвайно-тролейбусного парку столиці та комфортного, безпечного перевезення пасажирів. Проблема для них в одному: де взяти кошти, коли їх ніколи не вистачає? Ненажерливе чиновництво просто не вміє та не звикло компетентно, з відповідальністю, розумно рахувати та витрачати бюджетні кошти. Можливо, тільки за нецільовим призначенням.

У Києві назріла необхідність кардинальних  владних змін, а якщо дивитися ширше –  адміністративної революції. Назріли системні реформи, всі гілки влади повинні бути збалансовані і обрані киянами: мер, Київрада, міська адміністрація. Київська міська держадміністрація в її нинішньому складі не здатна буде цього зробити, бо не вистачить розуму, волі, кваліфікації. Тому потрібна координуюча і направляюча роль у цих процесах Адміністрації Президента України та Кабінету міністрів. І, звичайно, політична воля Гаранта Конституції. В чому полягає основна ідея? Перш за все, у суттєвому скороченні бюджетного фінансування на утримання великого і бездарного бюрократичного чиновницького апарату. Навіщо, наприклад, голові КМДА О. Попову 6 заступників, 20 радників і така кількість працівників у численних відділах, управліннях, департаментах? А чи можна вважати нормальним, коли в районних адміністраціях на головних керівних посадах працюють по… 7 чиновників (голова РДА, 5 заступників + керівник апарату на правах заступника). Це вже не кажучи про роздуті штати на решту співробітників. Більшого розмаху марнотратства бюджетних коштів зустріти важко. Принаймі в цивілізованих європейських країнах. Потрібно скоротити цю бюрократію на 50%, і почати не з прибиральниць та сантехніків, а з заступників голів управлінь, відділів тощо. Ось де маємо резерв на десятки мільйонів гривень, який конче потрібен щороку на фінансування розвитку комунального транспорту Києва. А навіщо у Київраді засідають понад 100 депутатів?  Невже місту потрібні мільйонні витрати на їх утримання? Хіба ж нам не вистачить і 30 депутатів?.. Це ще додасть у скарбничку комунального транспорту кілька мільйонів гривень. Будуть не зайвими. Інша пропозиція. Скоротити на 30-40% бюджетні фінансування на проведення в місті і районах різних помпезних свят, змагань, фестивалів, концертів, виставок тощо. Це інше джерело фінансування бідолашного комунального транспорту. Потрібно вивчати досвід пошуку закордонних інвесторів, як це, приміром, роблять у Білорусі. А ще поцікавитися, як вдалося меру Вінниці співробітництво зі Швейцарією, яка поставляє у це місто трамвайні вагони, у тому числі за благодійними програмами.

Що стосується долі районних держадміністрацій, очевидно, їх скоріше потрібно ліквідувати та відновити районні ради. Районний голова має бути обраний громадою на місцях, а не призначений «згори». Можливо, у якості експерименту слід було б «відв’язати» систему управління в Києві та його районах від Центру і надати місцевим органам влади можливість самим вирішувати питання фінансування й розвитку соціальної та економічної сфери, при обов’язковому погодженні політичних рішень із центральною владою.

Наш славетний земляк-філософ Григорій Сковорода у свій час відзначав, що досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, і прекрасним.

Українська віра завжди живилася жертовністю. Тому досі плутаємо перемоги з поразками. А через те що всі перемоги були тимчасовими, то їх поглинула одна велика поразка. Можливість побудови реальної, компетентної, народної владної мерії, де дбатимуть з розумінням про реальні проблеми киян, де, наче вихрі, моделюватимуться сучасні управлінські ідеї та моделі розвитку стародавнього міста, вперше за всю історію останні десять років не відбуваються. Надія на кращу владу, а значить, і життя людей, як риба, вислизає з тремтячих рук. Лишився поки фантом, де відсутні реальні контури і зміст…

А зараз цього немає. І колишня людська радість дедалі більше стає печаллю. З деградацією людини й перетворенням багатьох людських істот у сміттєвих варварів – деградує і Дніпро, річка стає більш забрудненою, похмурою. Особливо біля акваторії столиці. Чиновники Київської міськдержадміністрації помпезно нещодавно рекламували і розповідали усім перед телекамерами, що в столиці буде проведено другу київську толоку по прибиранню міста від сміття та бруду. Всі керівники за традицією, яку навряд чи можна вважати логічною, правильною, кинулися у парки і зелені зони, щоб за хвилин 10-15 посадити на зручному ґрунті заздалегідь підготовлене для них деревце. Лунали повідомлення про прибирання у районах сміття, про фарбування парканів та майданчиків тощо. Словом, чиновники самі собі співали пісні та розповідали киянам оди про свою працю. А чому ніхто не подумав про київську набережну, про бруд у Дніпрі? Принаймні, метрів п’ятсот від станції метро «Дніпро» у бік Подолу набережна безпосередньо біля води у наджахливому, антисанітарному стані! Скрізь сміття, пляшки, недопалки, будівельний брухт. І частково все це періодично вітер зносить у річку. Рекордсменом тутешнього забруднення виявилася невелика платформа-дебаркадер біля сходів, на якій облаштували п’ять біотуалетів. Але те, що коїться біля неї у воді, не піддається, як кажуть, ані перу, ані розуму людини. Не дивно, що на травневі свята біля берегів набережної зустрічалася померла риба. Причому великі особини. Вода скрізь дуже брудна, а на поверхні нерідко плавають пусті пляшки та сміття, наче з каналізаційних відходів. Жахливо і боляче на це все дивитися! Коли ж тут постійно прибиратиметься сміття і почнуть, як і скрізь на вулицях, працювати бригади двірників чи спеціальних комунальних бригад?

Для довідки. Нині водою з Дніпра користується 70% населення України (майже 35 млн осіб), і серед них – наш Київ.

..Упродовж набережної вишикувалося чимало рибалок. Вони також висловили тривогу стосовно брудної води і здохлої риби. Дехто навіть висловив припущення, що на дні річки й досі лежить неприбраний радіоактивний пил, що принесла до Києва течія з Київського моря після чорнобильської аварії. Екологи стверджують, що у басейні Дніпра втрачено не менше 80% природних екосистем.

Нинішня екологічна ситуація навколо берегів і на набережній Дніпра (біля води), забрудненість води і глибин річки – це модель пекла. До її творення причетна не тільки влада. Вона – наслідок виснаження національного організму, що затягнулося в часі. Нам всім від розмов необхідно давно перейти до діла і вважати порятунок і очищення Дніпра питанням національної безпеки держави.

Те, що вчора нам здавалося немислимим, сьогодні сприймається як буденне явище. Мова йде не тільки про жахливий і небезпечний стан Дніпра та столичної набережної. Глобальних проблем у Києві накопичилося громаддя. Тому жах існування як звичайна модель людського буття стає звичним. Мораль і совість – анахронізмом. Релігійна свідомість спить. Звертання до одвічних християнських постулатів носить поверховий, декоративний характер. Між ним і справжньою вірою – прірва…Чи готові ми все це й надалі терпіти? Ось у чому сенс питання…

У Святому писанні сказано, що аморально і безчесно брехати. Але в різних суспільствах ці терміни трактуються по-своєму. «Клянуся говорити правду, тільки правду і нічого, крім правди», – слова, які говорить свідок в суді США й при цьому кладе руку на Біблію. Для реалій українського життя, особливо чиновницького середовища, це умовно можна перефразувати так: «Клянуся порушувати Конституцію і закони та говорити брехню, тільки брехню і нічого, крім брехні». Прикладів цієї брехні, яка нерідко межує зі злочинами проти людей, нехтуванням чинного законодавства, можна приводити багато. Їх міріади. Не можливо ж перерахувати піщинки. «Вони» – ці перевертні, уся їх система безпорадної, безвідповідальної і махрово-бюрократичної влади – наскрізь, до самого останнього ланцюжка, складаються з брехні. І найбільш неприємне те, що брехня стала нормою повсякденного життя у стосунках «влада-громадянин». Вона, наче примара, літає кабінетами Київської міської держадміністрації (КМДА) та районних держадміністрацій, інших структур численних організацій, підвідомчих КМДА.

Нормальна соціальна людина ніколи не примириться з цими фактами і, звичайно, буде боротися за свої права та справедливість.

Напередодні зимового сезону 2012-2013 рр. перший заступник голови КМДА О. Мазурчак та інші чиновники запевняли киян, що закуплена спеціальна техніка для розчищення криги та снігу, багато тонн солі та піску для посипання пішохідних доріжок тощо. Мовляв, все буде під контролем. Результати відомі: тисячі постраждалих киян від травм і переломів, колапс на автошляхах, завалені і не розчищені тривалий час вулиці та прибудинкові території від снігу та криги, морально-психологічні та психічні стреси у людей, паніка через нестачу хліба у магазинах. Та хіба тільки це?.. «Хреста на них немає», – виплескували часті репліки віруючі біля церков. Може, дійсно так?..

Минула зима і несподівані снігові замети навесні показали інше: в КМДА, на мій погляд, немає зараз фахових керівників, менеджерів сучасного рівня, що вміють терміново вирішувати важкі проблеми природних катаклізмів, а отже, при необхідності рятувати киян від прогнозованих екологічних катастроф. А за минулу зиму голова КМДА О. Попов  і його колишній заступник О. Мазурчак, інші чиновники повинні були нести, напевно, кримінальну та посадову відповідальність за порушення по відношенню до мільйонів людей Конституції і законів України. Дива не сталося. О. Попов залишився на посаді, незважаючи на широкий громадський гнів та осуд, критику засобів масової інформації, а О. Мазурчак переведений на іншу посаду у КМДА – радника голови О. Попова, хоча у нього і так є вже 20 радників, що є бюрократично-владним рекордом! Інші чиновники-«герої» зими звільнилися, а дехто працевлаштувався на тепленьких посадах у цій же системі. Отже, більшість основних дійових осіб безладу, власної некомпетентності та безвідповідальності фактично відбулися легким переляком. Верховна влада і на цей раз, на жаль, «своїх» не здала. Але чи відчули  там, «на горі», що всі вищезгадані  чиновники в черговий раз дискредитували правлячу партію та владу в очах виборців і свідомо чи несвідомо ганьблять чинне законодавство, вищі державні інституції країни? Невже таке комусь потрібно?..

Прикро і боляче на душі від несправедливості. Адже загальновідомо, що коли державний організм працює більш-менш злагоджено та надійно, коли всі ланки його взаємодіють в одному ритмі, тоді й суспільна атмосфера сприяє  саморозвиткові й самореалізації людини, її життя та діяльність отримують перспективу. Очевидно, що у Києві наш державний організм дихає на ладан, столиця вже давно – місто аномалій, де людина полишена сама на себе, де принцип виживання став нормою. Трясовина корупції і споживацтва, порушення законів і всього іншого, що з цим пов’язане, як неминучий виплід країни, міста, які не можуть дати собі раду і засмоктують краще, що є в людині. І це дедалі більше набуває паталогічних форм.

Нашій стародавній столиці вже давно загрожує техногенно-екологічна катастрофа. Це окрема тема, яка заслуговує на велику увагу громадськості та уряду. Цілком очевидно, що у разі, не дай Боже, будь-якої трагедії КМДА у нинішньому складі не впорається з ліквідацією та подоланням її наслідків. Ще у лютому 2009 року Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, яка розслідувала факти зловживань київської влади, повідомила, що Київ знаходиться на межі глобальної техногенно-екологічної катастрофи. Головна причина – неналежне виконання обов’язків посадовими особами КМДА. Час іде, а керівні чиновницькі особи столичної влади кращими не стають. Це вже стало поганою традицією.

Згадана катастрофа, підкреслювалося у висновках комісії, може мати незворотні наслідки для життя як мільйонів киян, так і для десятків мільйонів громадян, що живуть нижче по каскаду дніпровських водосховищ. За даними авторів звіту, найбільш небезпечними є наступні проблеми і об’єкти, які забезпечують життєдіяльність міста:

-правобережний каналізаційний коллектор; Бортницька станція аерації з її підводними водовипусками у Київське водосховище; неготовність міста до пропуску паводка (1% забезпеченості) у зв’язку  із забудовою Троєщини, Харківського масиву і Конча-Заспи; забудова лівобережної дамби Київської ГРЕС, довжина якої 41 кілометр; забудова Лівобережної заводі річки Десна, особливо в районі Деснянського водозабору; безпідставний відбір піску з русла Десни і верхів’я Канівського водосховища.

Час іде, і ми бачимо, що проблеми, порушені чотири роки тому Тимчасовою слідчою комісією ВР України, й досі періодично знаходяться в центрі уваги громадськості та владних організацій. Бо небезпека для людей і навколишнього середовища не ліквідована! Пригадаємо хоча б нещодавню аварію на Бортницькій станції, а також численні зсуви грунту на горах Подолу, аварії на вулицях міста, де проходять труби тепломереж і каналізаційного колектору тощо.

Важливі висновки зробив експерт з питань екологічної безпеки Федір Судніцин у прямому телевізійному ефірі «Київського форуму» у квітні цього року: «Якщо каналізаційний колектор у столиці розірветься, не витримавши напругу через свою зношеність, всі загрозливі життю і здоров’ю речовини потраплять у Дніпро. Не буде ніяких можливостей виправити ситуацію. Все потрапить у Дніпро і Чорне море. Це викличе катастрофу світового масштабу, подібну Чорнобилю».

Втім нерідко від чиновників КМДА можна і зараз у такій непростій ситуації почути заспокійливі нотки: мовляв, ситуацію будемо виправляти, і вона під контролем. Хочеться вірити, але не віриться! А головне – на вирішення маленької чи великої проблеми керівники КМДА завжди просять в уряду гроші. І причому чималі! Стосовно грошей та фінансування виконання різних програм розвитку столиці. Вищезгадана Тимчасова парламентська слідча комісія виявила чимало фактів нецільового використання бюджетних коштів у КМДА, а якщо більш доступно роз’яснити  – їх розкрадання! Невже й справді синдром домінанти брехні превалював завжди у діяльності нинішніх  київських  високопосадовців, які звикли не нести кримінальну відповідальність за порушення Конституції і чинного законодавства? Тож нам усім є над чим працювати і з чим боротися…

Дуже важливу і корисну інформацію прочитав на сайті. В наших спільних роздумах та обговоренні порушеної у моїй статті теми хочу також ознайомити з фактами цієї публікації читачів «Київського форуму».

«Думки вітчизняних експертів щодо стану екології у місті Києві розділилися: одні вважають, що українська столиця об’єктивно є одним з найбільш екологічно небезпечних міст світу, інші ж стверджують, що тут живеться і дихається нітрохи не гірше, ніж в будь-якому мегаполісі. Київ дійсно не входить у число найбільш забруднених міст України – тут його випереджають Одеса, Дніпродзержинськ, Лисичанськ, Донецьк, Слов’янськ, Дзержинськ, Єнакієве. Проте фахівці не заперечують, що в Києві є екологічні проблеми, але все ж вони не настільки глобальні. Чи дійсно це так?

Нещодавно Україна відзначила пам’ятну дату – 26 річницю аварії на Чорнобильській АЕС. Її трагічні наслідки досі лякають цілий світ і справжнім тягарем лягають на плечі українців. Середньорічні дози опромінення в десятки разів перевищують норму, і це є звичним станом для Києва протягом кількох десятиліть. Тому кияни звикли сприймати це як даність, не цікавлячись подробицями, адже у нас постійно щось не в порядку. Адже навколо всі живі, начебто здорові та щасливі. При цьому кияни не приділяють уваги тому факту, що радіація впливає на всі системи організму, особливо на серце, нервову систему і щитовидну залозу. Без здійснення належних заходів жителі Києва та всієї України ще десятки років страждатимуть від радіації. Наслідки аварії на ЧАЕС викликають занепокоєння, але становлять далеко не єдину екологічну загрозу Києву. В столичному бюджеті планують витратити близько 5 мільйонів гривень на повне очищення території заводу «Радикал». Що саме тут є небезпечним для екології? Справа в тому, що в процесі виробництва ртуть осідала на території заводу, де за 37 років її накопичилося десятки тисяч тонн. Сам завод і прилеглі території забруднені, адже пари ртуті накопичились у стінах і підлозі. Фахівці побоюються, що шкідливий для здоров’я рідкий метал може збиратися під землею в цілі озера і мігрувати з ґрунтовими водами в бік Дніпра.

Ще одним прикладом екологічних проблем міста є комбінат «Радон», який кияни називають кладовищем атомних відходів. Він розташований в Голосіївському районі столиці, недалеко від Конча-Заспи, і оточений значною санітарно-захисною зоною. При цьому «Радон» завжди представляв реальну загрозу для Києва. Сюди вже півстоліття звозять радіоактивні відходи не лише зі столиці, а й з п’яти найближчих областей – Житомирської, Черкаської, Чернігівської, Хмельницької та Вінницької. Саме сховище знаходиться в аварійному стані і поповнюється відходами з підприємств, лікарень. Ходять чутки, що кілька років тому на комбінаті сталася аварія з пошкодженням контейнерів з відходами, в результаті чого радіоактивний тритій потрапив у ґрунт. За оцінками експертів, через 10 років цей радіонуклід з ґрунтовими водами може потрапити в річку Віта, що протікає неподалік і впадає в Дніпро.

Поблизу Києва ситуація не краща. В селищі Пирогово знаходяться радіаційні відходи з усієї України (в тому числі й з Чорнобиля). У будь-який момент радіоактивні залишки можуть прорвати дамби, що неминуче призведе до екологічної катастрофи. Втім, на думку експертів, звалища є не просто столичною, а загальноукраїнською проблемою. Практично кожне промислове підприємство має у себе на балансі накопичувачі для відходів. У всьому світі вже навчилися перетворювати відходи в доходи. Прогресивні країни відмовляються як від звалищ, так і від сміттєспалювальних заводів, віддаючи перевагу переробці сміття. На жаль, для України все це в далекій перспективі.

Згадані проблеми безпосередньо загрожують стану основного водного ресурсу міста – річки Дніпро. За даними екологів, Дніпро в межах міста відноситься до III класу, що означає «помірно забруднена вода», а іноді й до IV класу – «брудна вода». Забруднення води завдає великої шкоди здоров’ю мешканців міста. Підвищена концентрація у воді ізотопів вуглецю, водню і кисню прискорює процес старіння організму, навіть незначні частки тритію пригнічують життєдіяльність людини у цілому, а солі алюмінію навіть в найменших дозах викликають у дітей розумову відсталість.

Водопровідні та каналізаційні мережі Києва дуже зношені та знаходяться в жалюгідному стані. Численні перевірки показали, що зношеність основних фондів Дніпровської та Деснянської водопровідних станцій сягає 60%. На київських системах водопостачання досі діють ділянки, запущені в експлуатацію ще в XIX столітті. Деякі зі старих труб не приводилися в порядок більше 50 років. Такий стан водопровідної системи Києва може призвести до техногенної катастрофи – затоплення столиці. Щоб цього уникнути, необхідно негайно замінити майже чверть міської водопровідної мережі. Що стосується питної води, то в міській санепідемстанції стверджують, що вона відповідає затвердженим вимогам і нормам. Однак, на думку деяких експертів, про якість питної води в столиці красномовно свідчить незмінно високий попит на різноманітні фільтри для води. У світі є країни, в яких воду можна пити з-під крана, проте Україна до цих країн потрапить ще не скоро.

Крім чистої води, однією з головних потреб людського існування є чисте повітря. Основний забруднювач столичного повітря – автомобільний транспорт, обсяги викидів якого збільшуються з кожним роком і який дає 83% усіх шкідливих викидів в атмосферу. Загальний рівень забруднення повітря в Києві вище середнього по Україні та оцінюється фахівцями як високий. В повітрі більше двох десятків різних шкідливих домішок: діоксид сірки, оксид вуглецю, формальдегід і звичайний пил. Велика кількість автомобілів працює на бензині, в який додаються сильні канцерогени. Вихлопні гази автомобілів особливо небезпечні для здоров’я, бо їх викид здійснюється безпосередньо в зону дихання людей – біля зони активного пішохідного руху. За даними фахівців Центральної геофізичної обсерваторії, висока концентрація діоксиду азоту в повітрі Києва, яка вдвічі перевищує норму, влітку може збільшуватися у п’ять-шість разів. При цьому близько 80% машин експлуатуються більше восьми років, тому не мають спеціальних пристроїв для нейтралізації шкідливих речовин.

Через вічну проблему мегаполісів – загазованість міста транспортом – страждають і зелені насадження. Крім того, під час ожеледиці та холодних зим використовуються надзвичайно шкідливі для дерев суміші. Згідно з даними Міністерства екології та природних ресурсів України, 70% дерев у Києві «хворіють». Тільки за останні роки понад 25 видів рідкісних рослин, які ростуть у столиці, внесені до Червоної книги України. Це свідчить про несприятливу екологію, оскільки дерево першим реагує на стан навколишнього середовища.

Науковці відзначають, що екологічну забрудненість можна простежити за статистикою захворювань. За статистичними даними, найбільше кияни помирають від хвороб системи кровообігу та новоутворень. Адже існує прямий зв’язок між онкологічними, ендокринними захворюваннями, захворюваннями крові та серцево-судинної системи та несприятливою екологією. Зрозуміло, що здолати відразу всі екологічні проблеми Києва неможливо – на це потрібно багато часу та коштів. Столична влада повинна приділяти їх вирішенню першочергову увагу, зважаючи на безпосередній зв’язок стану екології зі здоров’ям та життям киян.

Епілог

Примітивне чиновництво, примітивні й бездушні керівники, свавілля, беззаконня – складові сучасного київського буття. Примітив скрізь. Це як спрага задоволення ціною найменших зусиль. Суспільство буває протестує, але терпить, чекає змін, які все не приходять та не приходять. Надія для декого стає примарною, люди просто не вірять у прогрес, вони пригнічені і переймаються запитаннями на кшталт: чому ті, хто зневажає конституційні права людей, нехтує чинним законодавством, не сидять за гратами, а знаходяться при владі? Деградують люди, знижується рівень культури, взаємоповаги та довіри між суспільством та владою. Так, Микола Бердяєв нагадував сучасникам про духовний примат культури: «цінність суспільства визначається якістю культури, а не політикою чи економікою». І, крім того, висловлював крамольні, як на свій час, думки. Про ієрархічність культури, про шкідливість демократизації, яка не сприяє її якості. І, між іншим, що в недосконалому, плебейському суспільстві натури творчі й культурно витончені почуваються одинокими. Це прямо перегукується з гіркотою визнання англійського поета Кітса, який у листі до брата писав: «щоб бути придатною для цього світу, людина має відмовитися від усього найтоншого, що є в ній». Сказано прямо як про нас.

На закінчення хочеться пригадати слова українського письменника Юрія Липи, який в одній зі своїх публікацій в «Літературній Україні» («Лозу відновить Бог») написав: «Перед розвиднем накликана безвір’ям темрява густішає… Хоча незабаром і сяйне перший промінь Воскресіння, але заблуклій душі боязно повірити в це – вона вірить у очевидне, у те, що виблискує вогнями морального перелюбу, у модне, що робить проституйовану політику вигідним бізнесом, уважається за «формат», хоча щокрок обертається брутально-примітивном матом. Але кому сказати про СОВІСТЬ!».

(Продовження теми  в наступних публікаціях).