Формулювання теми, на мій погляд, правильно визначає зміст проблеми. Існування стандартів правової держави ще не гарантує демократії. Вони лише демонструють можливість її розвитку. Проте насправді демократичні засади функціонують тільки тоді, коли: а) стандарти неформальні, повні і б) створені умови, які реально гарантують участь людини, громадянина у вирішенні питань державного і місцевого значення.
У цьому сенсі приклад України може бути показовим. В її Конституції стандарти правової держави передбачені з урахуванням світового досвіду, а «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» – взагалі найбільший за обсягом розділ Конституції. Тим більше, що і інші розділи Основного Закону так чи інакше включають важливі норми, характерні для правової держави.
Чому ж в такому разі ми говоримо про брак демократії в Україні? Чому цей факт (при об’єктивному аналізі) є незаперечним? Тому що практика суспільного життя, державного управління цей факт підтверджує повсюдно і повсякчас. Для прикладу, у нас передбачене виборче право – основоположне в правовій системі, проте воно перекреслене механізмом адмінресурсу. В Україні народ має бути (за Конституцією) джерелом влади, проте його право в цьому сенсі лише декоративне, джерелом влади є… виконавча влада. Однією із ключових ознак правової держави є свобода слова, так визначено і нашими нормативними документами, проте всі ЗМІ є приватними, і їх редакційна політика залежить винятково від приватних інтересів окремих олігархів і їх корпорацій.
Подібні протиставлення можна продовжувати щодо судової системи, місцевого самоврядування, правоохоронних органів і т. д., але важливіше знайти відповідь на причини такого становища і запропонувати шляхи виправлення ситуацій так, щоб стандарти правової держави стали діючими в Україні.
Не варто зводити все до традицій, але в Україні (та й не лише в ній) вони значно впливають на практику, особливо в період становлення, формування державних і суспільних інститутів. В країні, яка утворилася на території, що не була державою, важко сподіватися на право і демократію. Особливо, якщо пам’ятати, що державне утворення, куди входила Україна, ніколи не було демократичним. Починаючи з давніх часів, покоління за поколіннями сприймали як даність одноосібне правління з багатьма проявами диктатури, незважаючи на зовнішні ознаки демократичної монархії, радянської влади тощо. Природно, що цей досвід використаний і в часи суверенності. Долучені до інструментів влади (а саме через них забезпечуються або спотворюються правові стандарти) не мали іншого досвіду, аніж досвіду централізації, адміністрування, одноосібної влади.
Згодом ця обставина закріпилася матеріальними інтересами, бо однією з функцій влади є зміна відносин власності. Влада стала каналом доступу до власності, а власність, капітал став гарантією присутності у владі. Цей специфічний симбіоз в Україні фактично завершено, бізнес (капітал) став владою, влада і бізнес стали тотожними поняттями. Тому всі механізми функціонування держави з формально правовими характеристиками служать 2-3 відсоткам населення (разом з чиновництвом, яке обслуговує реальну владу і має з цього зиск; до цього привілейованого прошарку можна віднести сукупно до 5% населення). Держава в Україні фактично – це така частка суспільства, інтереси якої мають дуже віддалений стосунок до інтересів всього населення, в тому числі (і найперше) до його прав і свобод.
Таку приблизно маємо нинішню картину суспільного життя в Україні. Причому не треба захоплюватися ознаками демократії у вигляді протиборства по лінії влада–опозиція. Оцінка тут проста: чиї інтереси відстоює та чи інша сила. У нашому випадку – інтереси різних структур бізнесу. Боротьба між ними зовні набирає вигляду демократичних проявів, тим паче, що опозиція на словах використовує багато демократичних аргументів, але це всього лише боротьба за владу, і до демократії вона не має жодного стосунку. Яскравим прикладом у цьому відношенні була так звана помаранчева революція кінця 2004-го року. Населення вийшло на вулицю, воно прагнуло свобод, добивалося демократії. Але гасла лідерів громадського руху розходилися з їхніми намірами, з прагненням до влади як недемократичного інструменту. Те, що сталося згодом з Конституцією, з практикою формування влади різних рівнів та її реальними справами, свідчить, що в контексті демократії різниці між Кучмою, Ющенком, Тимошенко, Януковичем… немає ніякої.
Саме тому міжнародне, зокрема європейське, співтовариство повинно не впадати в ейфорію від закликів про європейський шлях розвитку України. Незалежно від того, звідки звучать вони: чи в Брюсселі від В. Ющенка, чи з тюрми від Ю. Тимошенко, чи з президентського офісу від В. Януковича. Важлива суть намірів. Бо з авторитарною системою влади демократичній Європі Україна не потрібна. Така Україна в європейський дім не вмонтовується.
Вже більше 15-ти років соціалісти України відстоюють гасло «Збудуємо Європу в Україні!». Будучи абсолютним прихильником цього заклику, маю на увазі якраз стандарти і гарантії правової української держави. Їх, крім нас самих, в Україні ніхто не забезпечить. Демократію ні імпортувати, ні експортувати неможливо.
Здається, що існуюча в Україні ситуація не дає підстав для оптимізму. Тим не менше перспектива є, причому не радикального, а еволюційного характеру. Завдання полягає в створенні юридично-правових умов для вирішення двох основоположних завдань: 1- розмежування бізнесу і влади; 2 – створення засад самоврядності.
Шлях до вирішення цього завдання – прийняття закону про вибори на основі відкритих партійних списків замість тих шахрайських правил, які є результатом змови між представниками різних політичних сил в парламенті.
Другий крок – конституційні зміни щодо місцевого самоврядування. Передусім – щодо ліквідації районних державних адміністрацій, інституту, що є взагалі гальмом розвитку України, середовищем корупції, хабарництва, порушення прав людини.
Якраз ці вимоги мали би звучати з боку європейського співтовариства до України. Вони ключові, їх не можна замінити ніякими вимогами суб’єктивного характеру, в т. ч. щодо політичних переслідувань. В демократичній державі політичні переслідування неможливі, одночасно й відповідальність на основі закону обов’язкова.
Чи вдасться в Україні забезпечити необхідні зміни? Це головна політична проблема. Нинішній рік в цьому відношенні дуже важливий. Півроку тому парламент зусиллями регіоналів і комуністів ухвалив винятково реакційний закон про всеукраїнський референдум. На основі цього закону можна одержати будь-яку, вигідну владі, юридичну норму. Велика загроза виникає й стосовно суті конституційного порядку, бо референдумом можна внести такі зміни в зміст Конституції (і взагалі прийняти її нову редакцію), що від правового порядку, від стандартів правової держави залишиться одна вивіска, та й та закріплена на стовпі адміністративної вертикалі.
Гадаю, що саме ця обставина повинна турбувати європейське демократичне співтовариство. Турбувати більше, ніж усі інші обставини суспільного життя в Україні.
Автор: Олександр Мороз
