Рена Назарова: кияни вже давно зняли рожеві окуляри

Про нагальні проблеми киян, цензуру, бійки в ефірі та плани на майбутнє “Моє Місто” розмовляло з телеведучою “Київського форуму” Реною Назаровою

- Ваша передача є чи не єдиним майданчиком, де обговорюються нагальні проблеми Києва. Нещодавно ви відсвяткували 3 роки в ефірі. За цей час ви можете охарактеризувати якусь динаміку цих проблем? Що найбільше хвилює киян? Чи вдається вирішувати ці питання?

- Три роки! Аж не віриться! Ви знаєте, коли ми починали я навіть гадки не мала, що форум зможе вижити, вистояти… І навіть більше скажу – він тільки починає набирати обертів, авторитету серед київської громадськості. Можливо через те, що це справді єдина програма, де проблеми пересічних киянин на передньому плані, а не десь на задвірках. Для мене, як для автора, це найважливіше…

Що ж до тих проблем, якими живе сьогодні столиця і які ми висвітлюємо, я б їх умовно поділила на дві категорії. Одна з них – це системні проблеми, як-от ЖКГ, транспорт, та ж охорона здоров’я. І маса інших. Самі по собі вони не зникають, але і не вирішуються. Тому постійно турбують киян. Інша категорія це – ситуативні проблеми, які виникають раптово. Наприклад, забудова того чи іншого парку, скверу, рейдерська атака на книгарню, зростання комунальних тарифів і так далі. У більшості випадків, такі проблеми стають хронічними.

Системних проблем міська влада взагалі не вирішує. Це яскраво демонструють соціологічні дослідження. А для мене особисто індикатором ситуації в столиці є телефонні дзвінки наших глядачів на гарячу лінію. А їх щодня надходить сотні… І повірте, люди вкрай невдоволені діями нинішньої міської влади. Їх просто обдурили. Кияни вже давно зняли рожеві окуляри… Інша справа чи готові вони відстоювати та захищати свою столицю!

Мене інколи дивує позиція і самих людей, які за чергову обіцянку-цяцянку готові змиритися з усім, що відбувається в Києві. Їм пообіцяли, що знизять тарифи на комірне, вони і повірили. Задовольнили якісь часткові вимоги, громада заспокоїлась. А там далі, хоч трава не рости. Не можна жити за таким принципом. Ми не сіра маса і досить владі вже нами маніпулювати.

На святкуванні 3-х річчя ‘Київського форуму’

- Чому до вас не приходять представники влади? Ви їх принципово не запрошуєте, чи вони самі відмовляються і чим це мотивують?

- Ну що Ви! Ми запрошуємо щопрограми. Пишемо всі необхідні запити, телефонуємо десятки разів. Ловимо на всіх прес-конференціях. Але марно. За три роки існування “Київського форуму”, я можу перерахувати на пальцях однієї руки, скільки разів вони були. Спочатку я не розуміла, що відбувається. Здавалось б, влада має бути зацікавлена у тому, щоб відзвітувати перед тими, хто її обирав. Але ж ні. Навпаки, у КМДА дуже грамотні піарщики, які просто забороняють чиновникам спілкуватися з незручними, некишеньковими ЗМІ. І навіть, якщо хтось з владної команди таки дає згоду на участь, все може змінитися за 10 хвилин до ефіру. Один дзвінок з високого кабінету і його як вітром здуває. Пам’ятаю, як заступник голови КМДА Ігор Добруцький просто вимкнув телефон. Вихід один – просто називати прізвища цих людей в ефірі.

- Чи відчуваєте ви тиск цензури у зв’язку з тим, що ваша передача є основним майданчиком для відверто опозиційних сьогоднішній владі Києва сил?

- Ні, поки що таких випадків не траплялось. Мабуть, знають мій незручний характер (сміється). Я просто не вмію і не хочу заплющувати очі на очевидні речі.

- Розкажіть про ваші плани і теми найближчі ефірів?

- Плани є і вони серйозні. Маю надію, що вже восени наші глядачі побачать суттєво оновлений форум. Такий собі ре-старт як у візуальному плані, так і в контенті самої передачі. Оскільки, телевізійники люди забобонні, не хочеться розкривати усіх карт. Просто давайте дочекаємося осені. Що стосується тем найближчих ефірів, то усі вони викладені на нашому інтернет-сайті www.kiev-forum.org. Кожен бажаючий може передивитися попередні ефіри, прокоментувати їх, запропонувати свою тему. Більше скажу, глядачі нам дуже допомагають в цьому. І ми їм дуже вдячні за це.

- Як можна стати учасником “Київського форуму”?

- Треба лише зайти на сайт в розділ „Хочу в студію” вказати своє прізвище або ім’я і викласти власне свою пропозицію. Ось і все. Саме у такий спосіб і підбирається аудиторія форуму.

Під час прямого ефіру з Дмитром Андрієвським та Максимом Шкуро

- Ваша передача набирає обертів і є ключовою на каналі, чи не плануєте ви, у зв’язку з цим, перехід на інший більш рейтинговий канал?

- Знаєте, є таке прислів’я: „Ніколи не кажи „ніколи”. Простіше кажучи, не зарікайся. За ці роки роботи над “Київським форумом”, я переконалася, що питання дуже слушне. На це є безліч причин… Втім, поки що, нічого конкретного не планую. Звісно пропозиції надходять і дуже різні, цікаві. Я розмірковую над ними.

- Розкажіть про найважчих гостей студії? Як вам вдається вгамовувати пристрасті між учасниками програми?

- Повірте, легких гостей не буває. Є люди, з якими тобі просто приємно спілкуватися. І ті, яких ти маєш слухати, давати їм слово. Для мене особисто найважчі гості – це байдужі люди. Це ті, хто не приходить на програму, в тому числі. В такі моменти ти не просто переживаєш розчарування, але і несеш відповідальність перед тими людьми, які прийшли на форум зі своєю проблемою, а озвучити її нікому. Як пояснити киянам, що влада просто проігнорувала їх. Це для мене найскладніше. Не проблема вийти з ситуації, але має бути відкрита дискусія. Коли так трапляється, пристрасті розгораються не на жарт. Пам’ятаю, як на одну із програм прийшов депутат Київради від Блоку Черновецького Олексій Самохін. Повірте, таке рідко трапляється. Але він прийшов. Знаючи, що буде гаряче. Серед інших учасників був народний депутат України Кирило Куликов. Ви можете уявити, як відбувалася програма. До бійки, звісно, не дійшло (сміється). Але люди в залі теж так “засумували” за представниками молодої команди, що депутатові Київради дісталося на горіхи. І таке трапляється. Ми впоралися…

- А з ким було найцікавіше спілкуватися?

- Я згадую, як колись в ефірі обірвала на півслові киянку. Ефір вже добігав кінця і я змушена була це зробити. Вона музейний працівник, активістка одного з київських районів. Захищає зелені зони від забудови. Жінка так довго ще тримала руку, а потім підійшла до мене після ефіру і висловила своє обурення. Мовляв, не все сказала. Я звісно вибачилась. І відразу запросила її на наступний ефір. Після цього ми з нею ще довго спілкувались. Це дуже цікава людина, яких мало. Я чомусь запам’ятала цей випадок. І для себе зрозуміла одну річ – людей треба уважно слухати.

Прямий ефір – це завжди адреналін

- Розкажіть, будь ласка, про ефір, який вам запам’ятався найбільше? І чим саме? Можлива виникла якась патова чи курйозна ситуація?

- Ви не повірите, якщо я скажу, що курйозних ситуацій у нас вдосталь. То один гість не хоче стояти поряд за стійкою з іншим, то гості в залі вирішують, що їх теж обділили і не зробили основними спікерами. Щоб ви розуміли, все це трапляється зазвичай за кілька хвилин до ефіру. А про їхню роль в програмі, ми попереджаємо заздалегідь. Або гість, дійшовши майже до гримерки, вирішує, що він не піде на ефір, бо боїться. І таких прикладів купа. Випадки бувають різні. З нашого боку, це технічні проблеми, коли вимикаються одразу кілька мікрофонів. Або задзвонить у когось телефон, впаде стійка. Таке теж буває. Тоді перехоплює подих… Прямий ефір – це завжди адреналін, драйв не лише для ведучого, всієї команди, але і для всіх гостей. Цим треба жити, в іншому випадку – нічого не вийде.

- Чи пам’ятаєте ви свій перший прямий ефір, які почуття вас тоді охоплювали?

- Це були новини, звідти я починала. Єдине, що пам’ятаю, як вся команда переживала за мене. Уявіть, ми виходили тоді на Першому національному. Я ще зовсім молодий журналіст, який мало розуміється на прямому ефірі. І тут йде шапка. Починаю говорити і тут вилітає суфлер (зітхаю з полегшенням). Довелося читати з папки… Ось так я пройшла бойове хрещення. Потім були зауваження від головного редактора, що не там наголос поставила, не з тією інтонацією прочитала і так далі. Згодом прямі ефіри в форматі з кількома гостями. А вже через кілька років з’явився “Київський форум”.

- Що найскладніше в роботі ведучої в режимі прямого ефіру?

- В першу чергу, це необов’язковість гостей, які відмовляються від ефіру за десять хвилин до його початку. Доводиться перевертати все з ніг на голову вже під час ефіру і швидко переключатися. Звісно, є й інші моменти. Це прив’язка до часу. Дуже не люблю (жартома), коли мені режисер повідомляє скільки залишилось до кінця. Мені здається, що ми тільки почали, а вже час вичерпався.

- Як ви потрапили на телебачення?

- Все досить банально. Це звичайна мрія зі школи. Я до неї наполегливо йшла самостійно, без жодної підтримки ззовні. Мої батьки навіть гадки не мали, що я оберу фах журналіста. Для них це було несподіванкою. Хоча я працювала на ТБ з третього курсу, до цього часу друкувалася в газеті. Студентами ми так заробляли собі на життя…

- Зараз з’явилося дуже багато реклами “Київського форуму” з вашим обличчям, чи впізнають вас людини на вулиці? як ви до цього ставитесь?

Люди впізнають, вітаються і… одразу переходять до суті справи (посміхається). Розповідають про свої проблеми, розпитують, коли закінчиться цей безлад в столиці, висловлюють своє нарікання на щось. Це цікаві та приємні знайомства. Нещодавно купувала хліб в магазині, так продавець побоялася продати несвіжий. Мовляв, потім буде про що поговорити на програмі… Я просто розсміялася.

- Як ви відпочиваєте і відновлюєте нерви після нелегкої роботи?

Вони в мене сталеві (усміхається). Якщо серйозно, в мене є дві собаки, кіт, на якого думали в дитинстві, що він кішка. Вони допомагають розслабитись, знімають втому. Бо, на відміну від людей, нічого не можуть мені відповісти… Година такого спілкування – і я в формі.

- Спеціальне питання від “Мого Міста”, яке ваше улюблене місце у Києві? Чому?

- Хрещатик, 26. Саме тут поки що проходить більша частина мого життя.

Оригінал статті за адресою http://moemisto.com.ua/19060

поділитися

(Жодного голосу)    246  

Також по темі