Соответствие требованиям ISO 9001 свидетельствует о некотором уровне надежности поставщика и добротности его компании. С точки зрения современных компаний, соответствие требованиям ISO 9001 — тот минимальный уровень, который даёт возможность вхождения в рынок. Сам сертификат соответствия ISO 9001 является внешним независимым подтверждением достижения требований стандарта.

С принятием в 2000 году третьей версии стандартов ISO 9000 большее внимание стало уделяться способностям организации удовлетворять требования всех заинтересованных сторон: собственников, сотрудников, общества, потребителей, поставщиков. ISO 9001 делает акцент на достижение устойчивого успеха. Стандарт ISO 9000 является фундаментальным, принятые в нем термины и определения используются во всех стандартах ISO серии 9000. Этот стандарт закладывает основу для понимания основных элементов системы менеджмента качества продукции согласно стандартам ISO серии 9000. ISO 9000 определяют 8 принципов менеджмента качества, а также использование процессного подхода с целью постоянного улучшения.

Перинатальный центр был создан ровно год назад и за это время сумел достичь невиданных ранее в стране высот профессионализма медперсонала в оказании столь необходимых и специфических медицинских услуг. Речь идет не просто о появлении на свет младенцев, а о спасении детей, которые рождены преждевременно и масса тела которых не превышает 1 кг (!!!).

Чтобы поздравить медиков и посетителей, в перинатальный центр приехали заместитель главы Администрации Президента Ирина Акимова, глава КГГА Александр Попов, представители министерств и горздрава.

Выражая слова благодарности, глава Киевской городской администрации Александр Попов пообещал, что в рамках президентского проекта «Новая жизнь» в Киеве будет открыто еще два перинатальных центра.

«В Киеве в перспективе будет открыто еще два перинатальных центра. Один из них – в этом году», – отметил он.

Кроме того, Попов выразил благодарность коллективу Киевского перинатального центра за достижение европейских стандартов и поздравил их с получением международного сертификата соответствия ISO 9001.

«Я хочу поблагодарить вас. Ваш центр на сегодняшний день является флагманом, на который будут равняться другие лечебные учреждения», – заявил он.

Только в 2012 году в перинатальном центре Киева прошло 6990 родов и родилось 7209 детей. Из них 620 родов были преждевременными, а 53 ребенка родились с критически низким весом тела, то есть менее 1 кг. Несколько десятков мам с малышами, которые обрели жизнь благодаря существованию центра и его работникам, пришли на вручение, чтобы на личном примере доказать качество работы медперсонала.

Одна из героинь, Ирина, рассказала, что сразу после рождения жизнь ее дочери держалась на волоске. Младенец появился на свет недоношенным, не мог самостоятельно дышать. Мать сразу перевели в столичный перинатальный центр.

Для детей, родившихся с малым весом, здесь созданы все условия. Современное оборудование заменяет малышам лоно матери, позволяет дышать и автоматически контролирует температуру тела. За год работы Киевского перинатального центра в этой реанимации спасли жизни более сотни новорожденных.

Первый перинатальный центр «Новая жизнь» был открыт именно здесь в Киеве на базе роддома №7 в рамках проекта «Новая жизнь» при поддержке Фонда Виктора Пинчука. Благодаря современной аппаратуре 22% новорожденных в весовой категории до 1500 г  находились на неинвазивной вентиляции легких, что позволило сократить сроки проведения ребенку поддержки дыхания.

Валерия Тишкевич, завотделом интенсивной терапии новорожденных Киевского перинатального центра:

«Аппараты вентиляции помогают более мягко вентилировать, подобрать более физиологические параметры и благодаря этому уменьшить те осложнения, которые возможны у недоношенных детей».

Сейчас в Украине работают 8 центров «Колыбели надежды», где спасают жизнь новорожденным с критически малым весом. Ранее эти дети и их родители были лишены возможности обрести жизнь, и преждевременные роды заканчивались трагедией и гибелью детей. За год только в киевском центре отделение интенсивной терапии новорожденных спасло жизнь 581 новорожденному, из них – 52 младенцам с критически низкой массой тела до 1 кг.

Отвечая на вопрос журналистов о доступности услуг центра, главный врач перинатального центра Виктория Белая, усилиями которой был достигнут столь высокий уровень профессионализма, подчеркнула, что «болезнь не выбирает по социальному статусу и не спрашивает, богатый ты или бедный, есть ли у тебя деньги на лечение. Именно поэтому спасение маленьких жизней, как и весь спектр предоставляемых центром услуг, является абсолютно доступным и бесплатным».

Событие, о котором приятно говорить, положило начало новому подходу к медицине в Украине. Хотелось бы верить, чтобы планы по созданию не только новых перинатальных центров, но и медицинских учреждений других профилей скорее воплощались в жизнь, чтобы словосочетание «украинская медицина» можно было произносить по-настоящему гордо.

Тема була обрана не просто так, адже достеменно відомо, що українські пам’ятки можуть потрапити до «чорного» списку ЮНЕСКО. Ще влітку іноземні експерти винесли столиці останнє попередження. Власне, проблему чудово розуміють самі жителі, проте ініціатива по знищенню історичних пам’яток походить зовсім від інших людей, у яких любов до грошей перемагає будь-який патріотизм.

Незважаючи на усі зусилля киян по протидії будівництву в історичній частині міста, досі не вирішеними залишаються питання довкола забудови буферної зони Софії та Лаври, перебудовується Андріївський узвіз, під загрозою знищення замок Барона, без комунальної опіки залишається напівзруйнована садиба Мурашка. І це лише не повний перелік тих об’єктів, які потребують негайної допомоги з боку меценатів.

До цього переліку нещодавно додався і Гостинний двір. Попри протести відомих культурних діячів, архітекторів, киян, Київрада таки передала його у реконструкцію під торговельно-офісний центр.

На самому початку розмови ведучий задав тон, поставивши гостям риторичне питання про те, хто несе відповідальність за збереження пам’яток архітектури та хто понесе відповідальність за їх знищення?

Як стало зрозуміло в ході розмови, і це власне констатував президент Національної спілки архітекторів Володимир Гусаков, сьогодні ситуація виглядає так, що знайти дійсно єдиний відповідальний орган неможливо. У Мінкультури всіляко відхрещуються від скандальних проектів, у свою чергу ГУ культурної спадщини КМДА розмежовує об’єкти, що відносяться до культурної спадщини і які ні, а що стосується спірних будівель, то посилаються на думку вищого керівництва, тобто Міністерства культури. У той же час не так давно будівлями, що мають статус пам’яток архітектури опікувалося ГУ архітектури при КМДА, де фахові спеціалісти, а саме архітектори могли хоча б якимось чином впливати на долю споруд.

Без всякого сумніву, ситуація повної безвідповідальності сьогодні як ніколи вигідна владі, тому протягом останнього року ми спостерігаємо такі явища, як позбавлення будівлі Гостинного двору статусу пам’ятки архітектури.

Обговорюючи проблематику стародавнього обличчя столиці, гості студії не змогли відірвати увагу від проблеми Гостинного двору. Найбільше обурення у киян і захисників Гостинного двору викликали заяви про необхідність чи то реконструкції, чи то реставрації…. А це надзвичайно важливий аспект, адже згідно діючого законодавства пам’ятки архітектури дозволяється лише реставрувати. Під час обговорення неодноразово вживався термін реконструкція, що достеменно змінює зовнішній вигляд будівлі. Проте, як зазначили експерти, зокрема в.о. начальника ГУ охорони культурної спадщини КМДА Яків Діхтяр, і Гостинний двір, і багато інших споруд не відносяться до пам’яток архітектури. Що стосується відновлених соборів – Успенського, Михайлівського та церкви Пирогощі, то лише залишки їх фундаментів належать до культурної спадщини.

Година ефіру минула надзвичайно швидко, у гострій дискусії чиновникам і киянам не вдалося досягти порозуміння, адже чиновники за старою звичкою звикли вирішувати за киян, що їм дійсно потрібно. І саме таким чином, прикриваючись за їх спинами, вирішують свої комерційні інтереси.

«Хто має зробити Київ культурною столицею: влада, бізнес чи кияни?», – саме так звучала тема, яка задала тон розмові чиновників, митців, журналістів та небайдужих киян. Годинний діалог нагадував полеміку, в якій один за одним поставали риторичні питання. Надзвичайно естетичним був фінал програми, у якому українська співачка з неповторним голосом Катя Chilly, продемонструвала усім, у кого є сумніви з приводу існування культурного середовища в столиці, що Україна і зокрема Київ – це невичерпний колодязь молодих талантів, які відрізняються своєю автентичністю і неповторністю.

Культурна людина – це передусім людина освічена. Адже культуру неможливо розглядати окремо, вона є складовою інших сфер суспільного життя. Саме вона визначає духовну складову життя людини в соціумі, але, на жаль, у той час, коли матеріальні блага не можуть задовольнити найгостріші потреби людини, культура відходить на другий план.

Шукаючи відповідь на питання хто має зробити Київ культурною столицею – на перший погляд одразу хочеться відповісти – без сумніву кияни. З давніх-давен саме жителі Києва були відомі меценати, фалеристи, театрали і не тільки. Сьогодні реалії змінились. Не слід вважати, що кияни перетворилися на сіру масу, яка ковтає ту попсу, яку широко екстраполюють їм з екранів телевізора та масових шоу. Суспільство розвивається і звісно ж на місці не стоїть культура. У столиці сьогодні досить багато талановитих і освічених людей, які намагаються просто виживати в тих умовах, які влада намагаються штучно створити. Уже не кажучи про підтримку культури і масових культурних заходів, яку держава має спонсорувати принаймні на третину, хотілося щоб держава просто не заважала.

Говорячи про основні засади державної політики в галузі культури перший заступник міністра культури і туризму України Юрій Богуцький заявив, що культурну столицю визначає наявність культурного середовища, традицій і зацікавленість з боку влади, бізнесу і громадян.

За словами Богуцького, на сьогоднішній день українська культурна система знаходиться на  стадії становлення і шукає свого основного замовника.

«Сьогодні ми, ні міністерство культури, ні управління по культурі на місцях не аналізують зміст діяльності закладів культури. Цензури немає, існує допомога лише в межах бюджетних коштів», – пояснив Юрій Богуцький.

Він також підкреслив, що для визначення, якому культурному проекту надати перевагу, існують конкурсні засади, Громадська рада, постанова уряду, конкурсні комісії. Великою перепоною можуть стати так звані тендерні процедури, згідно яких внаслідок недосконалого законодавства неможливо перевести кошти на необхідні проекти, зокрема на міжнародні фестивалі.

З уст зам міністра пролунала теорія, яка, на жаль, дуже далека від практики. У столиці на сьогоднішній день лунають різноманітні пропозиції від  композиторів, музикантів, режисерів, які не знаходячи державної або спонсорської підтримки вимушені їхати творити за кордон. Тим часом, як українському глядачеві та слухачеві доводиться «насолоджуватись» танцями з Майдану та російськими серіалами.

Коли чиновники говорять про культуру, вони як правило апелюють до цифр, до показників бюджету. Називаючи абсолютно ефемерні суми, які не відомо куди зникають, чиновники абсолютно вірно говорять про те, що творити мають не вони, а зовсім інші люди – творці.

У свою чергу під час ефіру «Київського форуму» усі присутні представники творчої інтелігенції погодились із тим, що творити вони будуть в будь-якому випадку, не слід їм просто заважати. Без всякого сумніву ні художникам, ні режисерам, ні іншим митцям не стільки хочеться державної допомоги, скільки необхідно просто те, щоб держава не утискала творців. Згадуючи історію з виселенням художників з майстерень, що мала широкий суспільний резонанс навесні 2012 року, спадає на думку лише те, що влада не зацікавлена в популяризації українського мистецтва та культури.

Містечковість та комплекс меншовартості, що так довго нав’язувався українцями, мабуть працюють до сих пір. До того ж сучасні інвестори, назвати меценатами їх язик не повертається, вважають, що куди вірогідніше вкладати гроші у серіали та низьку культуру іноземного виробництва, аніж спонсорувати власне український продукт. Це сумно, але, на жаль, це правда. У той час як за кордоном давно оцінили таланти українців. Імена великих оперних співаків, скрипалів, танцюристів, що звучать на вустах поціновувачів високого мистецтва у Європі та США, навіть не відомі широкому загалу на Батьківщині.

Чия в цьому провина? Мабуть доля відповідальності лягає на кожного з нас… Але, у той час як суспільство переймається у більшості своїй буденними, переважно побутовими проблемами, спеціалізовані державні установи, як то Мінкультури, ГУ культури при КМДА мають заохочувати чи то окультурювати широкі суспільні маси. Проте, як показує практика, сподіватись на владні ініціативи марно, тому вся відповідальність за популяризацію і розвиток української культури, як на теренах столиці, так і в Україні загалом, лягає лише на нас – громадян. Лише ми своєю освіченістю можемо ліквідувати той культурний нігілізм, який штучно нав’язується з усіх сторін.

Собственно сам вопрос стал волновать киевлян не столько в контексте необходимости проведения собственно референдума, а именно потому, что его инициатором выступил глава Киевгосгорадсинистрации Александр Попов.

Согласитесь как минимум странно, а как максимум и вовсе дико, когда назначенный Президентом чиновник высшего ранга выступает с инициативой о проведении народного плебисцита. И странно, прежде всего, потому, что такое либо происходит в странах с развитыми демократиями, либо инициируют опрос жителей общественные организации. А, когда человек, за которого киевляне не отдавали на выборах свои голоса, но который фактически является №1 в принятии столичных решений, приглашает потенциальных избирателей на участки для голосования, это выглядит никак иначе, кроме того, что он пытается получить от местных жителей своего рода индульгенцию и заранее легализовать свое местонахождение на должности главы исполнительного органа киевской власти.

Как удалось узнать у самой Рены Назаровой за несколько дней до проведения прямого эфира со стороны пресс-службы была озвучена вероятность того, что господин Попов все таки будет присутствовать на программе. Однако, ни сам Александр Павлович, ни кто-либо из его заместителей в студию не пожаловали. Вместо них КГГА порекомендовали пригласить инициаторов столичного референдума, которые де-юре выступили с подобной гражданской инициативой, которую якобы позже и поддержал сам глава КГГА.

В принципе разбираться в этой длинной цепочке можно до бесконечности долго. Заслушивая множество мнений гостей студии, среди которых собрались народные депутаты, депутаты Киевсовета, известные общественные деятели, журналисты и активные киевляне, создалось единое впечатление о том, что никому кроме инициаторов из Гражданского форума Киева в лице исполнительного секретаря Марины Бурмаки и еще двух пришедших в студию ее коллег, этот референдум не нужен. По крайней мере, в той форме и с теми вопросами, которые выносятся для обсуждения.

Занимаясь не только освещением, но и непосредственно пытаясь оказать помощь и поддержку киевлянам в решении их проблем, редакция «Киевского форума», но и я лично не слышала ни от одного киевлянина о том, что он желает активно принимать участие в предстоящем референдуме.

Отсюда вывод – вся инициатива по проведению референдума и надуманные проблемы искусственно навязываются киевлянам, во-первых, чтобы отвлечь от реальных и более важных вопросов, а, во-вторых, чтобы путем ограниченной подачи информации узаконить принятые ранее решения по внесению изменений в Генплан столицы.

Кроме того, с юридической точки зрения первый вопрос. Который выносится на народное обсуждение – о целесообразности доплат социально незащищенным слоям населения, вообще относится к сфере деятельности депутатов. Поскольку по закону жители не могут принимать решения по бюджетным вопросам.

И, наконец, что наверняка наиболее абсурдно, так это второй вопрос, который инициаторы посчитали важным для киевлян: необходима ли городу муниципальная милиция, чтобы обеспечивать общественный порядок?

Неужели найдется хотя бы один человек, который не поддержит идею о наведении общественного порядка?! Ответ однозначно: нет! Только причем здесь вообще милиция? И к тому же муниципальная, деятельность, которой никаким образом не санкционирована законодательно?! И может быть, вначале стоит навести порядок в органах внутренних дел и тогда и вовсе городу не потребуется муниципальная милиция?! Хотя если мыслить категориями цифр, которые присущи отечественным чиновникам, то создание нового органа подобно муниципальной милиции, это необходимость выделения колоссальных сумм из бюджета, которые в будущем придется «осваивать»…

Не хотелось бы навязывать мысль о том, что вся затея с референдумом выглядит все больше как элемент избирательной кампании, но, вне всякого сомнения, если бы действительно киевлянам дали возможность выразить свое мнение на референдуме, то вопросы звучали абсолютно иначе. Ведь очевидно, что никто из здравомыслящих жителей столицы не станет отрицать необходимость выплаты помощи социально незащищенным. Однако абсолютное большинство населения столицы куда больше волнует вопрос, когда же, наконец, управлять столицей будет тот, за кого они проголосуют? Возможно, им мог стать тот же Попов, но если уж и применять демократические институты, не следует делать это фрагментарно, лишь тогда, когда это удобно…

Подводя итоги эфира, Рена Назарова обратилась к нынешним и будущим инициаторам референдума с единственной просьбой о том, что общественность хотела бы выражать свое отношение к референдуму не тогда, когда уже собраны подписи. А на начальном этапе, прежде всего, киевлянам хотелось бы принимать участие в обсуждении тех вопросов, которые для них действительно актуальны.

На початку програми автор та ведуча Рена Назарова зазначила:

«Те, що ми спостерігаємо у ЗМІ останнім часом яскраво свідчить про те, що перші кроки застосування мовного закону супроводжуються скандалами і непорозуміннями. Після того, як Закон вступив в силу, Україна перетворилась на поле бою».

І не зважаючи на те, що прихильники закону, наводячи різні аргументи намагалися переконати аудиторію в тому, що закон об’єднує суспільство, окрім іронічних посмішок в залі, вони все ж таки не знайшли підтримки.

«Я голосував за цей закон і голосував за нього свідомо. Цей закон вирішує багато мовних питань і він об’єднує суспільство», – заявив, зокрема, заступник голови фракції ПР у ВР України, голова підкомітету Комітету ВР України з питань культури і духовності Володимир Зубанов.

У той час як пан Зубанов і його соратник перший заступник голови Київської міської організації ПР, почесний президент Фонду сприяння розвитку мистецтв Анатолій Толстоухов розповідали про переваги мовного закону, який відтворює європейські принципи, кілька з присутніх в залі гостей звинуватили журналістів у штучному роздуванні проблеми. Серед таких були  –  директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень Сергій Толстов і політичний психолог, теле-радіоведучий Геннадій Балашов.

Склалося враження, що звинувачення на адресу журналістів були зроблені навмисне, по-перше, щоб привернути увагу до своєї особи та по-друге, щоб відволікти громадськість від обговорення проблеми. Виставлення ЗМІ винуватцем усіх негараздів у суспільстві – це давно відомий прийом, який використовується тоді, коли відсутність інших аргументів не дає змоги переконати аудиторію у правильності чи хибності тієї чи іншої позиції. До того ж, мабуть жоден з гостей, який вказав на вину журналістів у підігріванні скандалу, не стежить за ефірами «Київського форуму» та роботою його автора та журналістів, які не залишають без уваги жодну тему, що хвилює не лише киян, але й українське суспільство в цілому.

Надзвичайно чуйно і водночас сумно пролунали слова, сказані на початку  програми доктором філософії, головним редактором газети «Наша віра», президентом Українського пен-клубу Євгеном Сверстюком:

«Я би хотів вибачитися перед усіма, хто нас слухає за те, що ми дійшли до того, що  ми в Україні обговорюємо питання української мови і її престижу», – зазначив він.

«Коли професору Ключевському поставили питання: якою мовою розмовляв Володимир Великий, я думаю. Він каже, він розмовляв тією мовою, якою нині розмовляють на околицях Києва. Я думаю так буде і надалі», – підсумував пан Сверстюк.

Багато з експертів висловлювали думку про те, що прийняття цього закону насправді необхідне перш за все для того, щоб відволікти увагу громадськості від тих реальних проблем, які постали в суспільстві та перевести акценти зі справжніх проблем на штучно створені. Замість того, щоб відповідати на економічні закиди, які так часто лунають  на адресу партії влади, був прийнятий саме закон про мову, який очевидно мав підняти у суспільстві хвилю протестів.

Саме про політичний підтекст закону говорила в ефірі депутат Київради, фракція «УДАР», член Постiйної комiсiї з питань гуманітарної політики Марія Іонова.

«Що стосується політичних аспектів, то Партія регіонів обіцяла його прийняття і вона впроваджує дійсно свою політику», – зазначила пані Іонова.

Голова Громадського комітету національної безпеки України Олексій Толкачов наголосив на тому, що мовний закон у значній мірі обмежує інтереси українців і як наслідок української мови.

«В українців немає свободи вибору і її стало ще менше після прийняття цього закону», – зазначив він.

«У цьому законі закладений принцип «або-або», замість «і-і», саме тому він звужує позиції застосування українській мови, а саме в діловодстві. Після тотальної русифікації України говорити про рівні можливості – це абсолютно не європейський підхід», – продовжив думку експерт Андрій Дуда.

Справа в тому, що закон про введення регіональних мов, стосується лише російської мови. Не маючи значної підтримки навіть серед російськомовного населення України, закон перетворюється на чисто політичний інструмент в руках влади. Багато хто з прихильників закону, в якості доводів наводять те, що на сьогодні більшість населення столиці використовує російську мову в повсякденному спілкуванні.

Глава фракції ПР в Київраді Олексій Омельяненко, обґрунтовуючи потребу столиці у прийнятті регіональної мови в Києві, навів дані Мінстатистики. Згідно яких 75% киян нібито вважають рідною мовою російську. Проте ні пан Омельяненко, ні інші прибічники закону, чомусь не говорять про те, що справжні кияни, які мають глибоке генеалогічне коріння з давніх-давен спілкувались в родині виключно українською мовою. Не лише столичні українці, але й євреї, поляки та представники інших національностей говорили між собою виключно українською мовою. Серед київської інтелігенції українська мовна традиція збереглася й досі.

Мабуть захисникам мовного закону, які наполягають на тому, що він об’єднує суспільство, просто не хочеться помічати інтелігентних людей, що вільно володіють не лише українською, російською та й іншими іноземними мовами, прибічникам закону також не помітно голодуючих в знак протесту проти закону під Українським домом. Бутафорія добробуту і «покращення», яка лунає з вуст представників партії влади виявляється пустим звуком лише тоді, коли навіть не зважаючи на заяви ЗМІ, які ніби то провокують конфлікти, виходячи на вулицю, одразу стає зрозуміло, що людям не потрібний мовний закон. Проте водночас миритися із натиском на рідну мову, сьогодні жоден небайдужий українець не готовий, не зважаючи на труднощі, які окрім утисків мови, його супроводжують щодня.

Таке рішення Верховна Рада України прийняла 9 лютого, у другому читанні за законопроект проголосувала більшість народних депутатів (273 голоси «за»). Документ визначає, що це сховище є частиною єдиного комплексу поводження з відпрацьованим ядерним паливом. Зокрема, рішення завізоване підписом Президента передбачає, що централізоване сховище відпрацьовано ядерного палива (ЦСВЯП) планується розмістити на північ від Києва між селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка і Стечанка Київської області. Водночас, незважаючи на фразу «тимчасове зберігання», про подальшу долю відпрацьованого палива у законопроекті немає ні слова. І це бентежить найбільше! Ще 24 квітня за 2 дні до 26-ї річниці аварії на ЧАЕС в ефірі соціального ток-НЕшоу «Київський форум» з Реною Назаровою обговорювалось це надзвичайно важливе для киян питання.

Наразі долею майбутнього сховища опікується ДП НАЕК «Енергоатом». Один із очільників підприємства Віктор Медун запевняє, що будівництво сховища є абсолютно безпечним для життя людей. Проте ні аварія в Чорнобилі, ні на Фукусімі не була прогнозована фахівцями, і якщо говорити про Японію, то саме на території цієї держави мало-хто взагалі міг очікувати прорахунків, що призведуть до таких страшних наслідків.

Власне, якщо судити з теорії, то будівництво стаціонарного сховища ніби то нічого злого під собою не несе. Проте місце розташування поряд з густонаселеною столицею бентежить найбільше. Як показує практика, і до того ж уже дуже давно, коли в українській державі мова заходить про безпеку, то питання або замовчується, або шляхом укладання економічно вигідних договорів приймається з жертвами. А жертви в даному випадку – це ми з вами, і самі ж народні обранці в тому числі. Тому, що радіація річ надзвичайно небезпечна – її не видно, вона не пахне і до неї не доторкнутись. До того ж знаючи особливості національного менталітету, у те, що сховище буде побудовано безпечно і сучасно, як красно мовляють посадовці, віриться взагалі дуже складно.

До того ж жодна країна світу, в якій розвинута ядерна енергетика, не зберігає радіоактивні відходи поруч із мегаполісами. Франція, Німеччина намагаються або ж позбутися відпрацьованого ядерного палива, вивозячи його за межі країни, або ж обираючи віддалені не заселені регіони (Сибір – у Росії, пустеля Невади – США), створюють сховища подалі від людей.

Дивно, але чомусь мовчать чиновники про транспортування ядерних відходів до могильника. До сих пір перевезення небезпечних вантажів здійснюється залізницею. Мало кому відомо про те, що єдина колія, яка прямує чорнобильським напрямом проходить через багатомільйонну столицю. Згадуємо аварію у Львівські області, де перевернувся потяг з небезпечним вантажем (15 цистерн з жовтим фосфором), тоді у 2007 році лише дивом вдалося запобігти екологічній катастрофі. Кожному киянину стає моторошно – жити в місті, де курсуватиме потяг з високорадіоактивними відходами, кожна родина наражається на небезпеку, яка може мати катастрофічні наслідки.

Окрім того, чиновники категорично заперечують можливість захоронення у могильнику відходів з інших країн, проте, зважаючи на те, як в Україні приймаються рішення, що стосуються безпеки нації, вірити в те, що сховище, яке потребує значних капіталовкладень, не може бути використано для зберігання ядерних відходів із зарубіжних АЕС повірити складно.

Не хотілося б вірити у найгірші перспективи, але в будь-якому випадку, не слід лишатися байдужими, адже це стосується кожного з нас. Саме з такими словами звертається до кожного киянина лідер громадської організації «Київський форум» Рена Назарова, яка стала ініціатором збору підписів під рішення парламентарів і Президента про будівництво могильника в Київські області. До того ж, при прийнятті надзвичайно важливого рішення, жоден чиновник чи депутат не поцікавився думкою мешканців, які мають особисто вирішувати, чи воліють вони жити по сусідству з ядерними відходами. Так от хотілося б нагадати чиновникам і всім, хто з такою недбалістю ставиться до своєї землі – гірше може бути завжди, все залежить від дій людини на Землі…

Темою чергового ефіру соціального ток-Нешоу «Київський форум» з Реною Назаровою стало обговорення скандального рішення Київради, яке підтримали народні обранці про виключення Гостинного двору з переліку пам’яток архітектури і його майбутню реконструкцію.

Відверто кажучи, давно в студії «Київського форуму» настільки жваво і подекуди навіть агресивно не велось обговорення суспільно важливих тем. Аудиторія, що зібралася в студії, намагалася перекричати один одного, не даючи можливості досягти не то щоби консенсусу, бодай розставити акценти. Складалось враження, що деякі з гостей, не маючи терпіння навмисно, спотворювали діалог, переводячи його в русло деструктивної «балаканини». Проте незважаючи на деякі проблеми в досягненні порозуміння між гостями, думки яких різнилися між собою, ведучій Рені Назаровій, вдалося, вкрай дипломатично розставити крапки над «і» у вкрай важливій для киян темі – збереженні Гостинного двору.

Незважаючи на те, що рішення було прийняте ще в квітні 2012 року, четвертий місяць поспіль  триває війна за збереження Гостинного двору у своєму первозданному вигляді в якості культурної спадщини столиці. Після того як 26 квітня депутатами Київради було прийнято рішення про реконструкцію Гостинного двору, громадські активісти «оселилися» у внутрішньому дворі будівлі, створивши там символічну Гостинну республіку.

На сесії Київради депутати ухвалили рішення про надання дозволу ПАТ “Укрреставрація” на розробку проекту землеустрою про відведення земельної ділянки на Контрактовій площі, 4 для реконструкції будівлі Гостинного двору під торгово-офісний центр з гостьовою стоянкою. За ухвалення відповідного рішення проголосували 68 депутатів при мінімально необхідних 61.

Згідно з рішенням, орієнтовна площа земельної ділянки становить 1,02 га. Ділянка може бути передана компанії в оренду на 5 років. В документі також зазначено, що площа будівлі Гостинного двору становить 9,433 тис. м. кв.

Ця земельна ділянка перебуває в межах червоних ліній (лінії відокремлюють громадські (публічні) території від земельних ділянок, забудовуваних приватними особами. Названо за кольором позначення на картах проектів планування території).

Також в документі зазначено, що згідно з постановою Кабінету Міністрів від 15 серпня 2011 будівля Гостинного двору була виключено зі списку пам’яток архітектури УРСР, які перебувають під охороною держави. Цікаво, що саме це рішення було оприлюднене лише в січні 2012 року.

Цим законопроектом Кабмін спочатку пропонував Раді врегулювати реєстрацію майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва.

За ухвалення відповідного законопроекту номер 10557 “Про реалізацію соціальних ініціатив Президента України щодо здешевлення вартості іпотечних кредитів” в цілому проголосували 256 депутатів при 226 необхідних.

Зокрема, при голосуванні за прийняття відповідного законопроекту в другому читанні депутат від НУ-НС Олександр Клименко запропонував включити пункт, згідно з яким приватизація Гостиного двору дозволяється.

“До переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженому Законом “Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації”, виключити такий об’єкт: Гостинний двір, Київ, Контрактова площа, 4, охоронний номер 872″, – таку пропозицію, внесену Клименком, було враховано при голосуванні.

При цьому Фонд державного майна продав будівлю гостинного двору компанії “Укрреставрація” ще влітку 2011 року, коли об’єкт ще перебував у переліку й не підлягав приватизації.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 15 серпня 2011 року, будівлю Гостинного двору було виключено зі списку пам’яток архітектури УРСР, які перебувають  під охороною держави.

При цьому, згідно з чинним законодавством, зокрема законом номер 574-VI від 23 вересня 2009 року “Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації”, будівля Гостинного двору входить до переліку цих об’єктів.

 Разом з тим Верховна Рада все ж таки узаконила приватизацію об’єкта. Саме це рішення викликало обурення опозиції, а також масові протести киян.

«5 липня, парламентська більшість Верховної Ради України в чергове здійснила злочин – незаконно вилучила з Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, будівлю Гостинного двору»,- йдеться у заяві Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності.

У комітеті зазначають, що така норма міститься в ухваленому законі про реалізацію соціальних ініціатив Президента України щодо здешевлення вартості іпотечних кредитів.

Профільний комітет наголошує, що відповідна поправка щодо Гостинного двору була внесена з порушенням положень Закону «Про Регламент Верховної Ради України», зокрема, статті 116, відповідно до якої «пропозиції та поправки до законопроекту, який готується до другого читання, можуть вноситися лише до того тексту законопроекту (статей, їхніх частин, пунктів, речень), який прийнятий Верховною Радою за основу». Кабмінівський же законопроект, що був прийнятий за основу 22 червня, не містив внесення змін до Закону «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».

«Для яких «незахищених» соціальних верств передбачена соціальна ініціатива Президента – приватизація Гостинного двору?! Очевидно, для ініціатора поправки № 28 народного депутата Клименка та тих, хто проголосував цей закон», – йдеться у заяві комітету, підписаній його головою Володимиром Яворівським, який був одним із основних спікерів ефіру «Київського форуму».

Категоричним противником виведення будівлі Гостинного двору з переліку пам’яток архітектури виступив і головний архітектор м. Києва 1986 -1992 рр. Микола Жаріков.

«Рішення про будівництво гостинних дворів у Петербурзі, Москві і Києві було прийнято ще при Катерині. І при ній же у 1809 році було розпочато будівництво гостинного двору в Києві, недобудували, бо не вистачило коштів. Через 175 років його добудували: це саме те, про що мріяли кияни. Це був комплекс, який мав посилити стародавній дух і стати центром туризму і культури на Подолі і в Києві в цілому».

«То, о чем вы сегодня говорите, можно согласиться за исключением пафоса. Чтобы определить памятник или нет существует определенная процедура», – такое мнение выразил начальник ГУ градостроения и архитектуры КГГА – главный архитектор г. Киева Сергей Целовальник. – В 1980-82 годах, когда прокладывалась ветка метро это здание было полностью снесено до фундамента. Я такой же нормальный человек и считаю, что это замечательное здание, но если мы восстанавливаем здание и его аутентичность, это памятником быть уже не может».

Власне після цієї заяви головного архітектора у студії розгорнулося справжнє противостояння – громадськість обурено доводила, що для киян Гостинний двір був, є і залишиться пам’яткою архітектури, і кияни не залишаться байдужими до його долі. Представники ж влади в свою чергу з іронією і сарказмом раз по раз підкреслювали, що вже давно нема за що воювати – то, мовляв, ніякиа не памятка.

Таким чином, слідуючи логіці, чиновників, будь-яка будівля, відтворена по проекту історичного аналогу, може бути приватизована, оскільки не представляє цінності з точки зору історії. Тобто відтворений при президенстві Леоніда Кучми Михайлівський собор чи Церква Пирогощі, що поряд з Гостинним двором можуть бути віддані в приватні руки за аналогією… Відверто кажучи, перспектива невтішна. Єдине, що заспокоює так це те, що до тих пір, поки у столиці не згасла любов киян до свого міста і вони готові усіма можливими способами відстоювати його автентичність, доти Київ буде жити і мати славу чудового і неповторного міста-музею, сааме це довів останній ефір «Київського форуму»!

Лише в столиці таких благодійників, які поширюють продукцію від імені знаменитих майбутніх кандидатів у народні депутати в кожному з районів по кілька десятків. Окрім продовольства вони широко популяризують поліграфічну продукцію агітаційного характеру – ручки, блокноти, буклети і календарики з фотографіями відомих чинних чи майбутніх обранців роздаються в маси.

Цікаво, що агітаторство перетворилося на повноцінну професію, яка від одних виборів до інших стає все престижнішою. В торгівельних мережах пропонують так званий «набір агітатора» – стілець, стіл і парасоля від сонця. Але головне у виборчому процесі по-українськи – це ходіння в народ. Робота з виборцями, якою кожен депутат має займатися протягом усієї каденції реалізується на жаль лише за півроку до чергового чи позачергового, це в же як складеться, голосування.

Чим ближче до виборів, тим частіше можна побачити кандидатів особисто, що працюють в окрузі. Зустрічі з виборцями, обіцянки та заохочуючи маленькі подарунки, а не рідко і конверти з грішми – жага перемоги на виборах штовхає кандидатів на будь-які звабливі кроки.

Усе це можна трактувати виключно як підкуп виборців, за який слідує кримінальна відповідальність, зазначає координатор виборчих програм Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська.

Мабуть так історично склалося, що українські вибори – це безмежна різноманітність вишуканих брудних технологій. До брудних технологій перш за все слід відносити дії, які порушують норми виборчого законодавства або не відповідають усталеним уявленням про етичні норми політичної боротьби в умовах демократичного суспільства. Підкуп виборців та політичні маніпуляції – це і є головні складові брудних технологій. Як правило, дії середньостатистичного кандидата зводяться маніпуляцій свідомістю виборця, підкупу та пустих обіцянок.

Від виборів до виборів із уст кандидатів звучать порожні обіцянки, яким щоразу вірять виборці, але після виборів чомусь забувають про обіцяне і самі кандидати, і власне виборці.

Технологія роздачі продпайків стала дієвою після подвійної перемоги Леоніда Черновецького, саме його можна по праву вважати свого роду «гречкосієм» української політики.

Власне, майже вся дискусія в студії звелася до обговорення роздачі продовольчих наборів та підкупу таким чином виборців. Згадали гості і про новостворену організацію – Громадський комітет з питань дотримання виборчих прав громадян при Уповноваженому ВР України з прав людини. Зокрема, її голова Олексій Гончарук запевнив аудиторію, що новостворений комітет стоятиме на сторожі дотримання прав у виборчих перегонах.

Більшість експертів, серед яких, голова правління Комітету виборців України Олександр Черненко, говорили про те, що на разі в суспільстві спостерігається великий рівень недовіри до держави і до інституту виборів в цілому.

Поміж тим, на глибоке переконання керівника департаменту виборчих технологій Агентства моделювання ситуацій Валерія Гонча рука «у виборців є розчарування партіями, але не мажоритарними кандидатами».

За інформацією, озвученою Ольгою Айвазовською, 10% виборців готові продати свій голос, а це досить багато, враховуючи, що сто відсоткової явки на ділянках майже ніколи не буває.

Майже усі спікери прийшли одностайно до єдиної думки про те, що завдяки пропорційній системі виборів матимуть успіх ті кандидати мажоритарники, які зуміють говорити з виборцями зрозумілою мовою.

По словам местного жителя Фридмана Марка Яковлевича, который не первый год ведет «бумажную» войну с властью, пытаясь вернуть детские сады, все началось тогда, когда в его семье появился маленький ребенок, и он осознал, что через несколько лет отдать его в сад будет попросту некуда. Однако до чих пор борьба не увенчалась успехом, скоро ребенок пойдет в школу, а воз и ныне там. В данной статье речь пойдет, прежде всего, о двух детских комбинатах, расположенных по адресу ул. Политехническая 3-А и 5-А.

Однако, обо всем по порядку…

Микрорайон Шевченковского р-на, ограниченный улицами Борщаговская, Политехническая и проспектом Победы очень плотно застроен жилыми домами, в которых проживают приблизительно 10-12 тыс. человек. Свободных площадей на этой территории нет. В настоящее время здесь функционирует единственный (довоенной постройки) детсад для детей с дефектами зрения на 60 человек.

С учётом полученных данных и «Санітарних правил влаштування та утримання дошкільних установ (дитячі ясла, дитячі садки, дитячі садки – ясла) СанПіН 3231-85», согласно которым детские учреждения обязаны обслуживать население в радиусе до 300 м, для решения поднятой проблемы возможно использование только названных двух бывших деткомбинатов, имеющих всю необходимую инфраструктуру с озеленением на площади около одного гектара каждый. Обращаем внимание на то, как сейчас используется эта территория.

Мнение местных жителей единогласно:

«Что касается налоговой инспекции, то она может размещаться в любом подходящем здании, например, в здании бывшего райсуда Радянского р-на на ул. Жилянской 142, которое на территории Шевченковского р-на, почему-то занимает райсуд Святошинского района, до границы которого от этого места более 7-и км. А без школы-лицея «Универсум» этот район прекрасно обходился, имея школы-лицеи №№ 102 и 142, а так же специализированный лицей НТУ ” КПИ “, и это в то время, когда школьников было значительно больше, чем сейчас».

В свою очередь на обращение господина Фридмана к тогда еще главе Шевченковского района Виктору Пилипишину, последовал ответ, который приводим без купюр на языке оригинала:

Таким образом, отписка чиновников ярко свидетельствует о том, что власть даже не собирается бороться за возвращение к целевому использованию по прямому назначению двух детских комбинатов. Те же детские учреждения, которые приводятся в пример, никак не могут удовлетворить требования местных жителей по нескольким причинам: во-первых, и в них также ощущается дефицит мест, а, во-вторых, все они находятся слишком далеко, речь уже не идет о нормативе в 300 метров, который прекрасно и эффективно действовал в советское время. Детский сад по адресу проспект Победы,72 находится на противоположной стороне одной из главных транспортных магистралей и каждое утро отвести туда, не пользуясь общественным транспортом, ребенка просто невозможно.

Чем закончится история этой борьбы, покажет время. Несмотря на то, что господин Фридман, вернее его семья уже не испытывает острой необходимости в дошкольном учреждении. Он все же не намерен сдаваться, ведь вокруг с каждым днем увеличивается количество тех, кому скоро нужно идти в детский сад. Марк Яковлевич, обращается в различные инстанции, вплоть до высшего руководства страны. «Киевский форум» как и прежде, остается на страже справедливости, и всеми возможными силами будет способствовать решению этой проблемы.

Щойно стартувала в Україні виборча кампанія, як одним із актуальних питань стало те, як «четверта влада» зуміє впливати на думку виборців, чи зуміє в принципі, та чи не стануть ЗМІ інструментом в руках зацікавлених політсил?!

Гостями студії були генеральний директор телеканалу «ТВі» Микола Княжицький, журналіст, телеведучий В’ячеслав Піховшек, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси Олексій Погорєлов, адвокат, медіа-юрист, медіа-тренер Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова, оглядач сайту «Телекритика» Світлана Остапа, юрист Інституту медіа-права Ігор Розкладай, журналісти, громадські діячі та небайдужі кияни.

На початку бесіди автор і ведуча Рена Назарова задала тон розмові, поставивши гостре питання про те, чи має місце на сьогодні в країні тиск на свободу слова. І це питання було поставлене неспроста, а саме в контексті кримінальних справ, порушених нещодавно проти каналу «ТВі» та сайту «Лівий берег».

Більшість гостей висловили думку про те, що безумно сьогодні в Україні дуже складно засобам масової інформації виражати незаангажовану власну позицію, залишаючись в абсолютній безпеці. Мабуть єдиним, хто не підтримав думку колег став В’ячеслав Піховшек, який щоразу спростовував нарікання на владу, хоча ніхто з гостей, окрім нього жодного разу не промовив слово «влада» чи «Партія регіонів». Пан Піховшек в грайливому тоні наводив приклади утисків свободи слова під час президентства Віктора Ющенка та наполягав на необхідності відновлення кримінальної відповідальності за наклеп. Найбільш вражаючою фразою, яка пролунала з його вуст, стала заява про те, що нібито все, про що йде мова під час ефіру вигадка, адже ніхто з журналістів в Україні «не сидить» за свою професійну діяльність. Що стосується побиття журналіста Мустафи Найєма після з’їзду Партії регіонів, то він взагалі прокоментував це доволі жорстко, заявивши, що «не слід нариватись!».

Журналісти, які були присутні в студії надзвичайно обурились такій заяві. Зокрема, координатор проекту Всеукраїнського юридичного журналу «Конфлікти і закон» Оксана Котомкіна запевнила пана Піховшека, що « в умовах, які створені сьогодні для діяльності ЗМІ, журналісти не зупиняться і обов’язково будуть «нариватися!».

Звісно ж говорячи на таку делікатну тему, яка стосується не лише працівників преси, але буквально кожного громадянина, виникає безліч суперечливих питань. В умовах виборчого процесу засоби масової інформації можна умовно поділити на «кишенькові» рупори певних політичних сил, ЗМІ, що займаються відвертою «джинсою» та відданих справі володарів пера, які незважаючи на перепони простують стежкою правди. Творча група «Київського форуму» бажає останнім наснаги, творчого натхнення та сил у нелегкій боротьбі, а громадянам України ми зичимо не помилитись у своєму виборі та свідомо підійти до майбутньої долі української держави.